Країна дурнів: Казки про дурнів. Небилиці

Багач зиркнув на бiдного, облизав маснi пальцi, та й вiдповiдае:

– Хiба погодишся на те, що я скажу, тодi, може, й дам.

А в тi часи панував закон: лихвар мав право зробити зi своiм боржником що завгодно.

– Гаразд, – дав згоду бiдний.

Багач посмiхнувся.

– Нi, не скажу сьогоднi. Скажу тобi завтра.

Дав сусiдовi зерна, а сам знову сiв за порося. Другого дня уранцi прийшов бiдний за словом.

– Лiзь у мiшок, – наказав багач.

Мусив лiзти бiдний у мiшок. Багач його зав’язав, завдав собi на плечi та й понiс до рiчки.

«Сам не донесу, – подумав собi. – Пiду до кума, най пiдсобить».

І залишив ношу при дорозi.

Сидить бiдний у мiшку, коли чуе – щось торохтить шляхом. Вiн почав кричати:

– Ой-ой, людкове добрi! Не вмiю нi писати, нi читати, а мене хочуть воеводою обрати!

А з мiста iхав сам вiйт – добрими кiньми й новенькою бричкою.

Почув iз мiшка голос i зупинив коней:

– Що ти там верзеш?

Бiдний свое:

– Не вмiю нi писати, нi читати, а мене хочуть воеводою обрати!

«Гм, – думае вiйт, – такого й свiт не бачив, аби якийсь там голодранець став раптом воеводою! Нi, цього не допущу!»

Викотився iз брички i, сопучи, пiдбiг до мiшка.

– Ану повтори ще раз, що ти говорив.

– Та я кажу, пане: хто посидить у мiшку до вечора, той буде воеводою. Такий наказ вiд цiсаря прийшов.

– Стривай-но, любий, – змiнив голос вiйт. – Чи нам не помiнятися з тобою мiсцями? Ти ж у державних справах нiчого не тямиш.

– Це можна, пане, – погодився бiдний. – Розв’язуйте хутчiш, аби хтось не побачив.

Вiйт i розв’язав, а щоб бiдняк не передумав, мерщiй влiз у мiшок. Бiдний забрав червiнцi, зав’язав мiцно вiйта i каже:

– Тепер, пане, сидiть собi тихенько i ждiть, доки вас у воеводське крiсло посадять!..

А сам сiв у бричку i покотився до мiста.

Коли це багач веде свого кума. Взяли мiшок i понесли до рiчки.

– Щось наче важчий став, – крекче багач, дивуеться.

А вiйт – анiчичирк, боiться, щоб обман не виявився. Доволокли мiшок до рiчки, розгойдали i кинули у воду.

– Ну, слава Богу, на одного жебрака в селi стало менше! – зареготiв багач. – Заберу його садибу.

І подалися до корчми.

Чи довго, а чи коротко вони там були, досить що вийшли, обiйнявшись, коли сонце заходило. Бачать, iде бричка. Та хто на бричцi? Бiдний! Але його i не впiзнати. Нова свитина, чоботи добрячi, шапка смушева набакир.