Любий друг (збірник)

Вiн ударив товариша свого по плечi й сказав:

– Іди до моеi дружини, вона порадить тобi не гiрш за мене. Я вимуштрував ii до цiеi роботи. Менi часу зараз немае, а то я сам тобi охоче допомiг би.

Дюруа, знiяковiвши раптом, вагався й не мiг зважитись:

– Не можу ж я з’явитись до неi в такий час…

– Чудово можеш. Вона вже встала. Сидить у моему кабiнетi й упорядковуе моi нотатки.

Дюруа вiдмовлявся йти:

– Нi… це неможливо…

Форестье взяв його за плечi, повернув i пхнув до дверей.

– Та йди ж, тюхтiю, коли кажу! Не сходити ж менi на четвертий поверх, щоб привести тебе й викласти твое прохання.

Тодi Дюруа наважився:

– Дякую, пiду. Скажу iй, що ти присилував, зовсiм присилував мене йти.

– Гаразд. Вона не кусаеться, будь спокiйний. Головно не забудь: о третiй годинi.

– О, не бiйся!

Форестье подався, а Дюруа поволi почав ступати з приступки на приступку, добираючи, що йому сказати, й турбуючись тим, як його зараз зустрiнуть.

Йому вiдчинив слуга в синьому фартуху, з вiником у руках.

– Пан уже пiшов, – сказав вiн, не чекаючи питання.

Дюруа не вiдступався:

– Спитайте панi Форестье, чи може вона прийняти, та перекажiть, що я прийшов вiд ii чоловiка, якого здибав на вулицi.

Почекав. Слуга вернувся, вiдчинив праворуч дверi й оповiстив:

– Панi вас чекае.

Вона сидiла в крiслi коло столу до письма в кiмнатцi, де й стiн не видно було за книжками, що доладно стояли на полицях з чорного дерева. Рiзноманiтнi – червонi, жовтi, зеленi, фiалковi й синi – спинки прикрашали i пожвавлювали монотонну лiнiю томiв.

Вона обернулась, усмiхаючись, у бiлому мереживному пеньюарi, й подала йому руку, що оголилась з-пiд широкого рукава.

– Уже? – спитала вона й додала: – Це не догана, а звичайне питання.

Вiн пробурмотiв:

– О панi, я не хотiв iти, але на вулицi здибав вашого чоловiка, й вiн присилував мене. Менi так нiяково, що я не зважуюсь навiть сказати, чого прийшов.

Вона показала йому на стiльця:

– Сiдайте й кажiть.

Мiж пальцями вона спритно крутила гусяче перо, а перед нею лежав до половини списаний аркуш паперу, – робота, що ii молодик урвав своiм приходом.

Вона була нiби вдома коло робочого столу, почувала себе вигiдно, мов у вiтальнi, за звичайною своею працею. Вiд ii пеньюара вiяло нiжними пахощами, свiжими пахощами недавнього туалету. І Дюруа силкувався уявити, побачити молоде й бiле тiло, повне та гаряче, нiжно оповите м’якою тканиною.