Любий друг (збірник)

Дюруа заспокоiвся вiд ii погляду, що не знати чому нагадував йому погляд дiвчини, здибаноi вчора у Фолi-Бержер. Очi мала сiрого, блакитно-сiрого кольору, що надавав iм чудного виразу, нiс тонкий, губи мiцнi, пiдборiддя трохи м’ясисте, обличчя неправильне й принадне, миле й лукаве. Це було те жiноче обличчя, якого кожна риса мае особливий чар i значення, якого кожен рух нiби каже щось або ховае.

Трохи помовчавши, вона спитала:

– Давно ви вже в Парижi?

Вiн вiдповiв, опановуючи себе:

– Лише кiлька мiсяцiв, панi.

Вона всмiхнулась виразнiше й прихильнiше i промовила, знизивши голос:

– Знаю.

Дзвiнок знову задзвонив. Лакей оповiстив:

– Панi де Марель.

Це була маленька чорнявка, з тих, що звуть чорнухами.

Вона моторно ввiйшла i була нiби змальована, вилита з голови до п’ят у темнiй простенькiй сукнi.

Тiльки червона троянда в чорному волоссi непереможно приваблювала очi, немов вiдтiнюючи ii обличчя, пiдкреслюючи ii особливий характер i надаючи iй потрiбноi жвавостi й раптовостi.

За нею йшла дiвчинка в короткiй спiдницi. Панi Форестье схопилась:

– Добридень, Клотiльдо.

– Добридень, Мадлено.

Вони поцiлувались. Потiм дитина з певнiстю дорослоi пiдставила чоло.

– Добридень, кузино, – сказала вона.

Панi Форестье поцiлувала ii, потiм почала знайомити гостей:

– Пан Жорж Дюруа, щирий приятель Шарлiв, – панi де Марель, подруга моя, трохи й родичка.

Молодик уклонився.

Але дверi знову розчинились, i ввiйшов присадкуватий товстун, куций i круглий, пiд руку з високою вродливою жiнкою, вищою за нього й багато молодшою, вишуканою в манерах i з поважною ходою. Це був пан Вальтер, депутат, фiнансист, людина грошовита й дiлова, еврей-пiвденець, директор «Французького життя» зi своею дружиною, вродженою Базиль-Равальо, дочкою банкiра.

Потiм, одне по одному, з’явились Жак Рiваль, дуже елегантський, та Норбер де Варен, що в нього комiр фрака блищав, натертий довгим волоссям, яке спадало на плечi, посипанi дрiбною бiлою лупою.

Краватка на нiм була кепсько пов’язана та й не вперше надiвана. Вiн пiдiйшов з грацiею старого красеня i, взявши руку панi Форестье, поцiлував ii долоню. Коли нахилявся, довге волосся його, нiби хвилею, вкрило голу руку молодоi жiнки.

З’явився й Форестье, перепрошуючи за спiзнення.