Консуело

Подiбно до Гюго, автора циклу «Мистецтво бути дiдусем», вона теж явить «мистецтво бути бабусею», написавши чудовi добрi казки.

Творча спадщина Жорж Санд у повному обсязi ще не опанована. Можливо, скоро з'явиться дослiдник, який зможе продемонструвати все багатство ii творiв. Але спочатку слово за читачем.

Л. А. Мироненко

Консуело

Роздiл 1

– Так, так, панi, можете хитати головою скiльки вам завгодно: найрозсудливiша, найкраща серед вас – це… Але я не назву ii, тому що вона едина у всьому моему класi скромниця, i я боюся, що варто менi назвати ii iм'я, як вона вiдразу ж утратить цю рiдкiсну чесноту, якоi я бажаю й вам.

– In nomine Patris, et Filii, et Spiritu Sancto[7 - Во iм'я Отця, i Сина, i Святого Духа (лат.).], – проспiвала Констанца iз зухвалим виглядом.

– Amen[8 - Амiнь (лат.).], – хором пiдхопили всi iншi дiвчатка.

– Кепський злюка, – сказала Клоринда, мило надувши губки й злегка вдаряючи ручкою вiяла по кощавих, зморшкуватих пальцях учителя спiву, немов заснулих на нiмiй клавiатурi органа.

– Це ви не за адресою! – мовив старий професор iз глибоко незворушним виглядом людини, що протягом сорока рокiв по шiсть годин на день пiддавалася зухвалим i пустотливим нападкам кiлькох поколiнь юних осiб жiночоi статi. – І все-таки, – додав вiн, ховаючи окуляри у футляр, а табакерку до кишенi й не пiдводячи очей на роздратований i глузливий вулик, – ця розумна, ця лагiдна, ця старанна, ця уважна, ця добра дiвчинка – не ви, синьйоро Клориндо, не ви, синьйоро Констанцо, i не ви, синьйоро Джульетто, i, вже звичайно, не Розiна, i ще того менш Мiкела…

– Виходить, це я!

– Нi, я!

– Зовсiм нi, я!

– Я!

– Я! – закричало разом iз пiвсотнi блондинок i брюнеток, хто приемним, хто рiзким голосом, немов зграя галасливих чайок, що кинулися на злощасну мушлю, викинуту на берег хвилею, що вiдринула.

Ця мушля, тобто маестро (i я наполягаю, що нiяка метафора не пiдiйшла б бiльшою мiрою до його незграбних рухiв, очей iз перламутровим вiдливом, вилиць, поцяткованих червоними прожилками, а особливо – до тисячi сивих, твердих i гострих завиткiв його професорськоi перуки), – маестро, повторюю я, змушений тричi опускатися на лаву, з якоi вiн пiдводився, збираючись пiти, але, спокiйний i безпристрасний, як мушля, заколисана й скам'янiла серед бур, довго не пiддавався проханням сказати, яка саме з його учениць заслуговуе похвал, на якi вiн – завжди такий скупий – щойно так розщедрився.