Консуело

– Ганьба? Чому? Далебi, я зовсiм тебе не розумiю, мiй милий Андзолето. І мене дуже дивуе, чому, замiсть того щоб радiти зi мною нашому сьогоднiшньому несподiваному й неймовiрному успiху, ти говориш менi якiсь дивнi речi.

– Дiйсно, несподiваному! – з гiркотою зауважив Андзолето.

– А менi здавалося, що й у церквi, й увечерi в палацi, коли менi аплодували, ти був iще в бiльшому захватi, нiж я. Ти кидав на мене такi полум'янi погляди, що я з особливою силою вiдчувала свое щастя, адже я бачила, як воно вiдбиваеться на твоему лицi.

Але от уже кiлька хвилин, як ти похмурий i сам не свiй, – таким ти буваеш iнодi, коли в нас немае хлiба або коли майбутне вимальовуеться нам iз тобою невiрним i сумним.

– А тобi хотiлося б, аби я радiв нашому майбутньому? Можливо, воно дiйсно не таке вже й невiрне, але менi ж бо радiти нема чому.

– Чого ж iще тобi потрiбно? Тиждень тому ти дебютував у графа й викликав фурор…

– Твiй успiх у графа затьмарив його, моя люба, ти й сама це чудово знаеш.

– Сподiваюся, що нi, але якби навiть i так, ми не можемо заздрити одне одному.

Консуело сказала це з такою нiжнiстю, з такою чарiвною щирiстю, що Андзолето вiдразу заспокоiвся.

– Так, твоя правда! – вигукнув вiн, пригортаючи наречену до грудей. – Ми не можемо заздрити одне одному, так само як не можемо обдурити одне одного.

Вимовляючи останнi слова, вiн iз каяттям совiстi згадав про почату iнтрижку з Кориллою, й раптом у нього майнула думка, що граф, бажаючи остаточно провчити його, неодмiнно розповiсть про все Консуело, тiльки-но йому здасться, що вона хоч трохи заохочуе його сподiвання.

При цiй думцi вiн знову спохмурнiв, Консуело також замислилася.

– Чому ти сказав, – мовила вона пiсля деякого мовчання, – що ми не можемо нiколи обдурити одне одного? Звичайно, це найбiльша правда, але з якого приводу це тобi спало на думку?

– Знаеш, облишмо цю розмову в гондолi, – прошепотiв Андзолето. – Боюся, що гондольери, пiдслухавши нас, передадуть усе графовi. Цi фiранки з оксамиту й шовку дуже тонкi, а вуха у двiрських гондольерiв разiв у чотири ширшi та глибшi, нiж у найманих.

Дозволь менi пiднятися до тебе в кiмнату, – попросив вiн Консуело, коли вони пристали до берега бiля Корте-Мiнеллi.

– Ти знаеш, що це суперечить нашим звичкам i нашiй угодi, – вiдповiла вона.

– О, не вiдмовляй менi, – закричав Андзолето, – не доводь мене до розпачу i лютi!

Налякана його словами й тоном, Консуело не зважилася вiдмовити йому.