Консуело

– Чим допоможе менi цей шматок дiрявоi тафти? Я волiв би з пiвгодини погрiтись у твоiй кiмнатi.

– Добре, – вiдповiла Консуело, – але нам тодi доведеться помовчати, а то сусiди нас почують i, мабуть, засудять. Люди вони непоганi й не дуже допiкають мене за наше кохання, тому що знають: ти нiколи не приходиш до мене вночi. Справдi, краще було б, якби ти пiшов спати до себе.

– Це неможливо: до свiтанку менi не вiдчинять, i менi доведеться мерзнути ще цiлих три години. Чуеш, як у мене вiд холоду цокотять зуби?

– У такому разi ходiмо, – мовила Консуело, пiдводячись.

 – Я замкну тебе у своiй кiмнатi, а сама буду спати на терасi: якщо хто стежить за нами, нехай бачить, що я поводжуся скромно.

І вона дiйсно провела його до себе в кiмнату, доволi велику, але вбогу; квiти, колись написанi на стiнах, прозирали тепер там i сям крiзь другий шар пофарбування, ще бiльш грубого й майже такого ж облiзлого. Велике дерев'яне лiжко з матрацом iз прибережника, ситцева стьобана ковдра, бездоганно чиста, але вся в рiзнобарвних латках, солом'яний стiлець, невеликий столик, старовинна гiтара та фiлiгранне розп'яття становили все багатство, залишене Консуело матiр'ю.

Маленький спiнет[39 - Спiнет – невеликий клавесин чотирикутноi, рiдше трикутноi форми.] i купа напiвзотлiлих нот, якi великодушно позичав iй професор Порпора, доповнювали все умеблювання юноi артистки, дочки бiдноi циганки, ученицi великого артиста, закоханоi в красивого шукача пригод.

Оскiльки в кiмнатi був усього один стiлець, а стiл був завалений нотами, то Андзолето не залишалося нiчого бiльше, як сiсти на лiжко, що вiн зараз же й зробив без церемонiй.

Ледве вiн присiв на самий краечок лiжка, як, змучений утомою, повалився на велику подушку.

– Моя люба, моя гарна дружинонько, – промурмотав вiн, – я зараз вiддав би всi роки, якi менi залишаеться жити, за одну годину мiцного сну й усi скарби свiту за те, щоб укрити ноги краечком цiеi ковдри. Нiколи в життi менi не було так холодно, як у цьому проклятому фраку; пiсля безсонноi ночi мене трусить, як у лихоманцi.

Хвилину Консуело вагалася. Вiсiмнадцятирiчна сирота, зовсiм самотня на свiтi, вона, по сутi, вiдповiдала за своi вчинки тiльки перед Богом. Вiрячи в обiцянки Андзолето, як у слова Євангелiя, вона не боялася, що набридне йому або що вiн кине ii, якщо вона поступиться всiм його бажанням. Але пiд впливом почуття соромливостi, що Андзолето нiколи не намагався в нiй побороти, вона вважала його прохання трохи неделiкатним.