Консуело

Та ба! Якби чужа воля призначила вас у дружини такому манiяку, якби, щоб перемогти ваш мовчазний опiр, було укладено мовчазну змову й вас би тримали без кiнця-краю бранкою в цьому жахливому замку, у цiй атмосферi постiйних несподiванок, страхiв, хвилювань, слiз, заклинань, навiженств, якби вам довелося чекати видужання, в яке всi вiрять, але яке нiколи не настане, – ви, як i я, розчарувалися б у прекрасних манерах Альберта й у солодких речах його родини.

– Менi здаеться просто неймовiрним, – сказала Консуело, – щоб вас могли змусити вийти замiж за чоловiка, якого ви не любите.

– Мене нi до чого не можуть змусити, – вони прекрасно знають, що iз цього нiчого не вийшло б. Але вони забувають, що Альберт не единий пiдходящий для мене чоловiк, i одному Боговi вiдомо, коли в них умре нарештi божевiльна надiя на те, що я знову можу полюбити його, як любила в першi днi свого приiзду. До того ж мiй батько, як завзятий мисливець, почувае себе прекрасно в цьому проклятому замку, де таке чудесне полювання, i завжди пiд яким-небудь приводом вiдкладае наш вiд'iзд, який разiв двадцять уже передбачався, але його так i не було здiйснено.

– На жаль, я тiльки можу розважити вас музикою й розмовами в тi вечори, коли вам не захочеться спати. Постараюся бути для вас i заспокiйливим i снодiйним засобом.

– Так, ви нагадали менi, що я ще не докiнчила вам своеi розповiдi. Почну зараз же, щоб ви могли сьогоднi заснути ранiше…

Тiльки через кiлька днiв пiсля свого таемничого зникнення (вiн продовжував перебувати у впевненостi, що його тижнева вiдсутнiсть тривала всього сiм годин) Альберт помiтив, що абата немае в замку, i запитав, куди його вiдправили.

«Вiн був уже не потрiбний вам, – вiдповiли йому, – i повернувся до своiх справ.

«Я помiтив, – вiдповiв Альберт, – що чогось бракуе моiм стражданням, але не мiг зрозумiти – чого саме».

«Так ви дуже страждаете, Альберте?» – запитала канонiса.

«Так, дуже», – вiдповiв вiн таким тоном, наче його запитали, чи добре вiн спав.

«Виходить, абат був тобi дуже неприемний?» – у свою чергу запитав його граф Християн.

«Дуже», – тим же тоном вiдповiв Альберт.