Консуело

«Бережiться, тiтонько, – нетерпляче вiдповiв Альберт на ii вмовляння, – бережiться, щоб я вам не сказав, хто ви така. Дотепер я гнав од себе цю думку, та щось говорить менi, що бiля мене стоiть зараз саксонка Ульрiка».

«Так ви гадаете, бiдолашне дитя мое, – вiдповiла канонiса, – що ця розсудлива, самовiддана прабабка, яка зумiла зберегти своiм дiтям життя, а нащадкам незалежнiсть, статок, почестi – все, чим вони тепер користуються, – ви гадаете, що вона вiдродилася знову в менi? Знайте ж, Альберте, я так люблю вас, що в змозi була б зробити навiть бiльше, нiж вона.

Я пожертвувала б своiм життям, якби цiею цiною могла зцiлити ваш розум, що помутився».

Альберт якийсь час мовчки дивився на тiтку, i в його поглядi крiзь суворiсть проглядала нiжнiсть.

«Нi, нi, – сказав вiн нарештi, пiдходячи до неi й опускаючись бiля ii нiг на колiна, – ви ангел, i колись ви причастилися з дерев'яноi чашi гуситiв. А все-таки саксонка тут: ii голос сьогоднi долинав до мене кiлька разiв».

«Припустiть, що це я, Альберте, – проказала я, намагаючись його розвеселити, – тiльки не дуже гнiвайтеся на мене за те, що я не вiддала вас катам тисяча шiстсот дев'ятнадцятого року».

«Ви – моя мати! – скрикнув вiн, дивлячись на мене страшними очима. – Не говорiть менi цього, тому що я не можу вас простити. Господь вiдродив мене в лонi бiльш сильноi жiнки, вiн загартував кров'ю Жижки мое ество, що збилось iз правильного шляху. Амалiе, не дивiться на мене, а головне, не говорiть зi мною! Це ваш голос, Ульрiко, заподiяв менi сьогоднi всi цi страждання!»

Із цими словами Альберт стрiмко вийшов, залишивши нас у найпригнiченiшому станi, бо ми з гiркотою переконалися в розладi його розуму.

Була друга година пополуднi. Перед цим ми спокiйно пообiдали. За обiдом нiчого, крiм води, Альберт не пив, так що його божевiльнi слова нiяк не можна було пояснити сп'янiнням. Тiтонька з капеланом зараз же побiгли за ним услiд: уважаючи його тяжкохворим, вони хотiли чим-небудь допомогти йому. Але – незбагненна рiч! – Альберт зник, немов якими чарами.

Його нiде не могли знайти: нi в його кiмнатi, нi в кiмнатi матерi, де вiн часто зачинявся, у жодному iз завулкiв замку. Його всюди шукали – в саду, бiля рiчкового заповiдника, в околишнiх лiсах, у горах. Жодна людина не бачила його нi поблизу, нi здалеку. Навiть слiдiв його не могли знайти. Нiхто в замку цiеi ночi не лягав спати. Служники зi смолоскипами до самого свiтанку шукали його.

Уся родина молилася.