Консуело

Ви, тiтонько, очевидно, не цiкавитеся шляхетним походженням, на яке не можете претендувати, а я, дорожачи своiм особистим славним походженням, можу повiдомити вам, якщо ви не знаете, i нагадати вам, якщо ви забули, що в Яна Жижки була дочка, що вийшла замiж за графа Прахалiца, i що мати моя, сама Прахалiц, – нащадок по прямiй жiночiй лiнii Яна Жижки так точно, як ви, тiтонько, – нащадок Рудольштадтiв».

«Це марення, це омана, Альберте…»

«Нi, дорога тiтонько, це вам може пiдтвердити пан капелан, людина правдива, богобоязка; у нього в руках були дворянськi грамоти, що засвiдчують це».

«У мене?» – скрикнув капелан, блiдий як мрець.

«Ви можете в цьому зiзнатися, не червонiючи перед паном абатом, – з гiркою iронiею вiдповiв Альберт. – Ви тiльки виконали свiй обов'язок католицького священика й австрiйського пiдданого, коли спалили цi документи наступного дня пiсля смертi моеi матерi».

«Моя совiсть повелiла менi тодi спалити iх, але свiдком цього був лише Господь, – мовив капелан, iще дужче блiднучи.

 – Графе Альберте, скажiть, хто мiг вам це вiдкрити?»

«Я вже сказав вам, пане капелане: голос, що говорить гучнiше, нiж голос священика».

«Що це за голос, Альберте?» – запитала я, сильно зацiкавлена.

«Голос, що говорить пiд час сну», – вiдповiв Альберт.

«Але це нiчого не пояснюе, сину мiй», – сказав граф Християн задумливо й сумно.

«Голос кровi, батьку мiй!» – вiдповiв Альберт тоном, що змусив усiх нас здригнутися.

«О боже мiй! – скрикнув дядько, молитовно склавши руки.

 – Знову тi ж сни, знову та ж гра хвороi уяви, якi колись так терзали його бiдну матiр. – І, нахилившись до тiтоньки, вiн тихо додав: – Мабуть, пiд час своеi хвороби вона про все це говорила при дитинi, i, мабуть, ii слова вiдбилися в його дитячому мозку».

«Це неможливо, братику, – вiдповiла канонiса, – Альбертовi не було й трьох рокiв, коли вiн утратив матiр».

«Найiмовiрнiше, – упiвголоса заговорив капелан, – що в будинку могло зберегтися що-небудь iз тих проклятих еретичних писань, сповнених неправди й безбожництва, якi вона зберiгала з огляду на сiмейнi традицii.

Проте перед смертю в неi вистачило моральних сил пожертвувати ними».

«Нi, вiд них нiчого не збереглося, – мовив Альберт, який не пропустив жодного слова, сказаного капеланом, незважаючи на те, що той говорив дуже тихо, а молодий граф, що збуджено походжав по великiй вiтальнi, у цей час був на iншому ii кiнцi.