Консуело

Оскiльки ви так прекрасно поiнформованi про речi, що, як я гадала, майже вам невiдомi, ви не мусили б зауважувати з приводу полiтичних подiй… настiльки далеких од нас, дякувати Боговi…»

«Якщо сказане мною вам неприемно, тiтонько, я зараз наведу факт, що змие всяке ганебне обвинувачення з пам'ятi нашого предка Вiтольда, останнього iз Рудольштадтiв. Це, менi здаеться, дуже цiкавить мою кузину, – зазначив вiн, бачачи, як я витрiщила на нього очi, вражена тим, що вiн, усупереч своiй звичайнiй мовчазностi й фiлософському напряму думок, раптом пустився в таку суперечку.

 – Хай буде вам вiдомо, Амалiе, що нашому прадiдовi Братиславу ледь виповнилося чотири роки, коли його мати, Ульрiка Рудольштадт, визнала за потрiбне затаврувати його ганьбою, – вiднявши в нього його справжне iм'я, iм'я його батькiв – Подебрад, i давши йому натомiсть те саксонське iм'я, що ми тепер носимо разом з вами: ви – не червонiючи, а я – не пишаючись ним».

«На мою думку, принаймнi даремно згадувати про речi, настiльки далекi вiд нашоi епохи», – мовив граф Християн, якому, видно, було не по собi.

«Менi здаеться, що тiтонька заглянула в ще бiльш далеке минуле, розповiдаючи нам про великi заслуги Рудольштадтiв, i я не розумiю, що поганого в тiм, якщо хто-небудь iз нас, випадково згадавши, що вiн чех, а не саксонець за походженням, що його звати Подебрад, а не Рудольштадт, почне розповiдати про подii, якi сталися всього яких-небудь сто двадцять рокiв тому».

«Я знав, – утрутився абат, який слухав Альберта з великою цiкавiстю, – що ваш iменитий рiд у минулому був спорiднений з королiвським родом Георгiя Подебрада, але не пiдозрював, що ви прямi його нащадки, якi мають право мати його iм'я».

«Це тому, – вiдповiв Альберт, – що тiтонька, яка так добре розбираеться в генеалогii, визнала за потрiбне вилучити iз своеi пам'ятi те стародавне й благородне древо, вiд якого походимо ми. Але те генеалогiчне древо, на яке кривавими лiтерами занесено нашу славну й похмуру iсторiю, ще височiе на сусiднiй горi».

Позаяк, говорячи це, Альберт пожвавлювався все бiльше й бiльше, а лице дядька робилось усе похмурiшим, абат, хоча в ньому й була зачеплена цiкавiсть, спробував було перемiнити розмову. Але моя цiкавiсть була занадто сильною.

«Що ви хочете сказати цим, Альберте? – вигукнула я, пiдходячи до нього.

«Я хочу сказати те, що кожний iз роду Подебрадiв мусив би знати, – вiдповiв вiн.