Консуело

Усi почали вже турбуватись, але абат оголосив спокiйним голосом, що в графа Альберта бувають iнодi напади непробудного сну, начебто якогось зацiпенiння, i якщо його раптово розбудити, то вiн приходить у дуже збуджений стан, пiсля чого протягом кiлькох днiв погано почуваеться.

«Але ж це хвороба!» – з тривогою вигукнула канонiса.

«Не думаю, – вiдповiв абат, – я нiколи не чув, аби вiн на що-небудь скаржився. Лiкарi, яких я запрошував пiд час такого сну, не знаходили в графа нiякоi хвороби, а цей стан пояснювали перевтомою, фiзичною або розумовою.

Вони наполегливо радили не перешкоджати його потребi в повному спокоi й забуттi».

«І часто це з ним бувае?» – запитав дядько.

«Я спостерiгав це явище лише п'ять-шiсть разiв за всi вiсiм рокiв, – вiдповiв абат, – i оскiльки я нiколи не тривожив його, воно проходило без усяких неприемних наслiдкiв».

«І довго воно тривае?» – запитала я у свою чергу, дуже розсерджена.

«Бiльш або менш довго, – сказав абат, – залежно вiд того, як довго тривало безсоння, що передувало цiй втратi сил або викликало ii.

Але знати це неможливо, тому що граф сам не пам'ятае причини або не хоче про неi говорити. Вiн дуже багато працюе й приховуе це з рiдкiсною скромнiстю».

«Виходить, вiн дуже начитаний?» – запитала я.

«Надзвичайно», – вiдповiв абат.

«І нiколи цього не виявляе?»

«Вiн робить iз цього таемницю й навiть сам не пiдозрюе всiеi глибини своiх знань».

«Навiщо ж вони йому в такому разi?»

«Генiй – як краса, – вiдповiв улесливий езуiт, дивлячись на мене масними оченятами, – це милостi неба, що не вселяють нi гордостi, нi хвилювання тим, хто ними надiлений».

Я зрозумiла його наставляння й, як ви можете собi уявити, ще бiльше розлютилася. Вирiшили вiдкласти прогулянку до пробудження мого кузена. Але коли по закiнченнi двох годин вiн так i не з'явився, я скинула свою чудову амазонку й сiла вишивати за п'яльцi. Не приховаю, при цьому я багато порвала шовку й пропустила чимало хрестикiв. Я була обурена зухвалiстю Альберта. Як вiн смiв, сидячи над своiми книгами, забути про майбутню прогулянку зi мною й тепер спати непробудним сном, у той час як я його чекаю?! Час iшов, i мимохiть довелося вiдмовитись од поiздки до мiста.

Мiй батько, цiлком задовольнившись поясненнями абата, взяв свою рушницю й преспокiйно вирушив стрiляти зайцiв. Тiтонька, менш спокiйна, разiв двадцять пiднiмалася до кiмнати племiнника, щоб послухати бiля його дверей. Але там панувала мертва тиша, не чутно було навiть його подиху.