Консуело

 – Якщо бували тижнi, коли ми його бачили мовчазним i замисленим, то бували й днi, коли вiн надихався й говорив цiлими годинами».

«Я нiколи не зауважував, – заперечив абат, – аби вiн зраджував ту стриманiсть, яку ви тепер у ньому спостерiгаете».

«Невже вiн бiльше подобався вам, коли говорив занадто багато й своiми розмовами приводив нас у жах? – запитав граф Християн свою заклопотану сестру. – Ох, цi жiнки!»

«Так, але тодi вiн усе-таки жив, – сказала вона, – а тепер вiн справляе враження вихiдця з того свiту, байдужого до всього земного».

«Такий характер молодого графа, – сказав абат, – вiн людина замкнута, нi з ким не полюбляе дiлитися враженнями i, кажучи вiдверто, не пiддаеться впливу нiяких зовнiшнiх дiй. Це властивiсть людей холодних, розсудливих, розважливих; так уже вiн створений, i я глибоко переконаний, що, прагнучи розворушити його, можна тiльки внести тривогу в його душу, далеку вiд усякоi жвавостi й небезпечноi заповзятливостi».

«О! Я готова заприсягтися, що його справжнiй характер зовсiм не такий!» – вигукнула канонiса.

«Панi канонiса, iмовiрно, вiдмовиться вiд свого упередження проти такоi рiдкiсноi переваги», – сказав абат.

«Справдi, сестрице, – сказав граф Християн, – я вважаю, що пан абат мiркуе досить мудро. Хiба не вiн своiми зусиллями та впливом досяг того, чого ми так прагнули? Хiба не вiн запобiг нещастям, яких ми так боялись? Альберт був марнотратний, екзальтований, безрозсудно смiливий! Повернувся вiн до нас таким, яким йому належить бути, щоб заслужити повагу, довiру й шану оточення».

«Але повернувся потертим, як старовинна книга, – мовила тiтонька, – а можливо, озлобленим i з презирством до всього того, що не вiдповiдае його таемним бажанням. Менi навiть здаеться, що вiн не радий нам, а ми ж бо чекали його з таким нетерпiнням!»

«Граф i сам з нетерпiнням прагнув додому, – зауважив абат, – я прекрасно це бачив, хоча вiдкрито вiн цього не виявляв. Вiн же такий нетовариський. За природою своею вiн дуже стримана людина».

«Навпаки, за вдачею своею вiн дуже експансивний, – гаряче заперечила канонiса. – Вiн бував iнодi запальний, а часом надзвичайно нiжний. Часто вiн сердив мене, але варто було йому кинутися менi на шию, i я негайно все йому прощала».

«Стосовно мене йому нiколи нiчого не доводилося загладжувати», – сказав абат.

«Повiрте, сестрице, так набагато краще», – наполягав мiй дядько.

«На жаль! – скрикнула канонiса.