Консуело

Але пiсля того, що сталося в нього з Кориллою, йому було соромно бачити свою наречену, i вiн старався запевнити себе, начебто йде до неi лише для того, щоб переконатися в ii зрадi, упевнитися в тiм, що вона розлюбила його. «Поза всяким сумнiвом, – говорив вiн собi, – граф скористався нагодою, а тут iще досада самоi Консуело, викликана моiм зникненням! Просто неймовiрно, щоб такий розпусник, як вiн, провiвши з сердегою нiч наодинцi, не спокусив ii». Однак при самiй думцi про це на чолi в нього виступав холодний пiт, серце розривалося на частини, й вiн прискорював крок, не сумнiваючись у тому, що Консуело, мабуть, у розпачi, мучиться докорами сумлiння, ридае… Але вiдразу якийсь внутрiшнiй голос, заглушаючи все iнше, пiдказував йому, що така чиста, шляхетна iстота не може настiльки раптово й ганебно впасти, i, сповiльнюючи крок, вiн думав про себе самого, про мерзеннiсть свого поводження, про свiй егоiзм, марнославство, облуднiсть, про все погане, чим сповненi були його життя й совiсть.

Коли вiн прийшов, Консуело у своему чорному платтячку сидiла за столом, така ж, як завжди: в ii поглядi та в усiй iстотi ii вiдчувалися спокiй, доброчеснiсть. Зi звичайною радiстю вона кинулася йому назустрiч i почала розпитувати iз занепокоенням, але без найменшого докору чи недовiри, як вiн провiв час без неi.

– Я нездужав, – вiдповiв Андзолето, пригнiчений усвiдомленням свого глибокого падiння. – Пам'ятаеш, я вдарився головою об декорацiю – я ще показував тобi слiд? Тодi я сказав тобi, що це дрiбницi, але потiм у мене так розболiлася голова, що менi довелося пiти з палацу Дзустiньянi – я боявся там знепритомнiти – i весь ранок пролежав у лiжку.

– Ах, боже мiй! – вигукнула Консуело, цiлуючи садно, залишене ii суперницею. – Скажи, тобi було боляче? Боляче й тепер?

– Нi, зараз менi набагато краще. Забудь про це. Краще скажи менi, як ти сама повернулася вночi додому?

– Сама? О нi, граф проводжав мене додому у своiй гондолi.

– Так я й знав! – скрикнув Андзолето якимось дивним голосом. – І, звичайно… залишившись наодинцi з тобою, чого тiльки не наговорив тобi… яких тiльки люб'язностей не наспiвав!

– А що б вiн мiг сказати менi такого, чого не говорив уже сто разiв при всiх? Граф, щоправда, балуе мене й, мабуть, мiг би розвинути в менi марнославство, якби я не остерiгалася цього пороку… До того ж ми не були з ним наодинцi: мiй добрий учитель теж захотiв провести мене.