Нотатки Мальте Лаурідса Бріге (збірник)

Так, тут доходили згоди всi, а одному молодому селяниновi приснилося, нiби вiн пiшов до палат i заколов ласкавого пана вилами, i всi були такi роздратованi, такi напруженi, що, слухаючи, як вiн розповiдав свiй сон, мимоволi гадали, чи здатний вiн на таке. Так вiдчували й так говорили в усiй окрузi, де ще кiлька днiв тому камергера любили й жалiли. Та хоч усi так говорили, нiщо не мiнялося. Смерть Кристофа Детлева, що оселилася в Ульсгорi, дарма було квапити. Вона пришила туди на десять тижнiв i стiльки ж пробула там.

І весь той час мала таку владу, якоi нiколи не мав Кристоф Детлев Брiге, таку владу, як у того царя, що його на вiки вiчнi прозвали Грозним.

То була не смерть якогось там хворого на водянку, а люта, страхiтлива смерть, що ii камергер цiле життя носив у собi й живив собою. Весь надмiр гордостi, бажань, владностi, яких вiн не витратив у своi спокiйнi днi, привласнила смерть, що сидiла тепер в Ульсгорi й розтринькувала iх.

Як подивився б камергер Брiге на того, хто надумав би вимагати вiд нього, щоб вiн помер якоюсь iншою смертю? Вiн помер своею важкою смертю.

Коли я думаю про iнших людей, яких бачив або про яких чув, то впевнююся: завжди те саме. Всi помирали своею смертю. Чоловiки, що тримали смерть наготовi, в собi, як полонену, i жiнки, що ставали дуже старi й дуже маленькi, а тодi на величезному лiжку, як на сценi, на очах усiеi родини, челядi й собак, стримано i владно вiдходили на той свiт. Навiть дiти, зовсiм малi дiти, помирали не якоюсь там дитячою смертю, а опановували себе й помирали так, як годилося i як годилося б iм, якби вони прожили довше.

А якого сумного чару надавали вагiтним жiнкам, що стояли i несамохiть тримали тонкi руки на животах, – якого чару надавали iм два плоди: дитина i смерть. Хiба не тому на iхнiх цiлком безбарвних обличчях проступала тепла, майже живлюща усмiшка, що вони часом вiдчували, як ростуть обидва плоди?

Я щось зробив проти страху. Цiлу нiч сидiв i писав, i тепер такий стомлений, як пiсля далекоi прогулянки полями Ульсгора.

Прикро думати, що всього того бiльше немае, що в старому довгому панському будинку живуть чужi люди. Може, в бiлiй кiмнатi нагорi з боку фасаду тепер сидять покоiвки, сплять важким, пiтним сном iз вечора до ранку.

А тут я не маю нiкого й нiчого, iжджу по свiтi з валiзою та пакунком книжок i, власне, навiть не цiкавлюся нiчим. Що це за життя: без дому, без успадкованих речей, без собак? Аби хоч спогади були.