Виховання почуттів

Сцена зображувала невiльничий ринок у Пекiнi – з дзвониками, гонгами, султаншами, гостроверхими шапками, а реплiки ряснiли каламбурами. В антрактi Фредерiк вийшов походити в безлюдному фойе i крiзь вiкно помiтив на бульварi, перед пiд'iздом, зелене ландо, запряжене парою бiлих коней, та кучера в куцих штанях.

Вiн уже вертався на свое мiсце, коли до першоi ложi бельетажа зайшла якась дама в супроводi пана. У чоловiка було блiде обличчя, облямоване рiденькою сивою борiдкою, орден у петлицi й той холодний вигляд, який нiбито завжди притаманний дипломатам.

Дружина, принаймнi рокiв на двадцять молодша, нi висока, нi низька, нi поганенька, нi красуня, блондинка з локонами пiд англiйську моду, в сукнi з плоским корсажем, тримала в руцi широке чорне мереживне вiяло. Щоб зрозумiти, чому люди подiбного кола приiхали до театру в таку пору року, потрiбно було припустити або якусь випадковiсть, або нудьгу, що iм обiцяв вечiр, проведений удвох. Дама покусувала вiяло, чоловiк позiхав. Фредерiк не мiг пригадати, де вiн його бачив.

В наступному антрактi, проходячи коридором, вiн зустрiв iх i невпевнено вклонився; пан Дамбрез упiзнав його, пiдiйшов i тут же вибачився за неприпустиму неуважнiсть.

Це був натяк на численнi вiзитнi картки, якi Фредерiк посилав за порадою клерка. Однак вiн утратив лiк рокам i гадав, нiби Фредерiк на другiм курсi. Потiм вiн сказав Фредерiковi, що заздрить його поiздцi на село. Йому й самому треба було б вiдпочити, та справи затримують його в Парижi.

Панi Дамбрез, зiпершись на чоловiкову руку, злегка нахилила голову; жвава люб'язнiсть, що з'явилась у неi на обличчi, нiтрохи не в'язалася iз виразом печалi, яка щойно була на ньому.

– Однак i тут трапляються чудовi розваги! – сказала вона, тiльки-но чоловiк ii змовк. – Яка безглузда п'еса! Чи правда, добродiю?

Так вони втрьох iще постояли якийсь час, розмовляючи про театр та новi п'еси.

Фредерiк, звиклий до манiрностi провiнцiйних мiщанок, не бачив досi нi в однiеi жiнки такоi невимушеностi в поводженнi, тiеi простоти, яка насправдi i е вишуканiстю i в якiй простаки вбачають вияв раптовоi приязнi.

Вони чекають на нього, як тiльки вiн повернеться; пан Дамбрез доручав передати вiтання дядечковi Року.

Фредерiк, вернувшись додому, не забув розповiсти Делор'е про цю зустрiч.

– Чудово! – озвався клерк. – Тiльки ж не давай матусi крутити тобою! Вертайся негайно!

На другий день по його приiздi панi Моро пiсля снiданку повела сина в сад.