Виховання почуттів

Делор'е натякнув, що вiн iм заважатиме i йому залишаеться тiльки пiти за iхнiм прикладом.

– Скiльки там у тебе зосталося?

– Двi монети по сто су!

– Цього досить! На добранiч!

Фредерiка опанував той подив, який вiдчуваеш, побачивши, що жарт вийшов на користь. «Вiн глузуе з мене, – подумав Фредерiк. – А що, коли я пiднiмусь?» Делор'е, чого доброго, подумае, що вiн заздрить його амурнiй пригодi? «Начебто я сам не знаю любовi, та ще стократ незвичайнiшоi, шляхетнiшоi й щирiшоi!» Його охопила якась лють.

Вiн опинився бiля пiд'iзду панi Арну.

Жодне вiкно ii помешкання не виходило на вулицю. Проте вiн зупинився i втупився поглядом у фасад, так нiби мiг пробитися ним крiзь мур. Зараз вона, мабуть, спочивае, безтурботна, як сонна квiтка; ii прекрасне чорне волосся розмаялось на мереживi подушки, уста напiврозтуленi, рука пiдкладена пiд голову.

Йому привидiлась i голова Арну. Вiн вiдiйшов геть, щоб уникнути такого видiння.

На думку йому спала порада Делор'е, i вiн жахнувся.

Тодi вiн повернув назад i довго тинявся по вулицях.

Коли назустрiч наближався якийсь пiшоходець, Фредерiк намагався роздивитися його лице. Часом промiнь свiтла ковзав у нього пiд ногами, окреслював на гладенькiй брукiвцi величезну дугу, i з темряви виринав якийсь чолов'яга з кошиком на спинi i лiхтарем у руках. Вiтер шарпав десь на дашку димаря обiрвану бляху; звiдкись долинали далекi звуки, що мiшалися з шумом у нього в головi, i тодi здавалося, нiби в повiтрi невиразно лунае ритурнель кадрилi.

Швидка хода пiдтримувала вiдчуття хмелю; вiн опинився на мосту Згоди.

Тут йому пригадався iнший вечiр – тiеi зими, коли, повертаючись од неi пiсля першого вiзиту, вiн змушений був зупинитися – так сильно калатало сповнене надiй серце. Тепер усi тi надii померли.

По небу мчали темнi хмари, затягуючи мiсяць. Фредерiк дивився на нього i думав про безмежнi простори, про нiкчемнiсть життя, про марноту всього. Починало днiти; у нього цокотiли зуби; i, напiвсонний, змоклий од туману, весь у сльозах, вiн запитав сам себе, чому б не покласти всьому край.

Досить зробити лише один рух! Вiн гнувся пiд тягарем голови, вже бачив свiй труп, що пливе на водi; Фредерiк нахилився. Парапет був заширокий, i лише з утоми вiн не спробував перестрибнути через нього.

Його опанував страх. Вiн вернувся на бульвари й опустився на лаву. Розбудили його полiцейськi, певнi, що вiн «гульнув».

Пiдвiвшись, Фредерiк знову пiшов.