Виховання почуттів

З останнiх слiв iхньоi розмови Фредерiк зрозумiв, що Арну примчав у «Альгамбру» поговорити з мадмуазель Ватназ про невiдкладну справу i, видно, був не зовсiм спокiйний, бо запитав ii з тривожним виглядом:

– Ви цiлком певнi?

– Цiлком певна! Вас люблять! О, що за людина!

І вона надулася на нього, випнувши товстi губи, майже кривавого кольору – такi вони були наквацьованi. Зате вона мала чудовi очi, карi, iз золотими iскорками в зiницях, розумнi, сповненi любовi й чуттевостi. Вони, як лампади, освiчували ii жовтаве, худе обличчя.

Арну нiби втiшався з ii непривiтностi. Вiн нахилився до неi i сказав:

– Ви така гарненька, поцiлуйте мене!

Вона взяла його за вуха й поцiлувала в чоло.

В цю мить танцi припинилися, й на мiсце капельмейстера з'явився красивий юнак, занадто огрядний, з бiлим, як вiск, обличчям. У нього було довге чорне волосся, до плечей, як у Христа, лазурова оксамитова жилетка, гаптована великим пальмовим вiттям, бундючний, мов у павича, i дурнуватий, нiби в iндика, вигляд; вiддавши уклiн публiцi, вiн заспiвав пiсеньку.

В нiй селянин розповiдав про свою мандрiвку до столицi; артист спiвав нижньонормандською говiркою, вдаючи п'яного, а пiсля приспiву:

Смiх i танцi й дивовижа

В тiй злиденностi Парижа! —

щоразу розлягалося тупотiння, як вияв безмiрного захоплення публiки. Дельмас, майстер «виразного спiву», був занадто спритний, щоб дати тому захопленню охолонути. Йому швиденько пiднесли гiтару, i вiн жалiбно проворкував романс пiд назвою «Брат албанки».

Слова нагадували Фредерiковi пiсню, яку спiвав на пароплавi мiж двома колiсними кожухами арфiст у лахмiттi.

Його погляд мимохiть зупинявся на подолi сукнi, що метлялася перед ним. Пiсля кожного куплета йшла тривала пауза, i легiт вiтерцю мiж деревами здавався гомоном хвиль.

Мадмуазель Ватназ, розхиливши гiлки вовчих ягiд, що заслоняли естраду, пильно розглядала спiвака; ii нiздрi роздималися, очi примружились, i вона нiби поринула в зосереджену втiху.

– Прекрасно! – сказав Арну. – Тепер я розумiю, що вас привело цього вечора в «Альгамбру»! Вам, голубонько моя, подобаеться Дельмас.

Вона не хотiла признаватися.

– Ох, яка сором'язливiсть! – І, показуючи на Фредерiка, додав: – А може, то задля нього? Ви промахнулися. Нема хлопця скромнiшого!

Решта, шукаючи свого приятеля, ввiйшли й собi в зелену альтанку. Юссоне познайомив iх. Арну запропонував усiм сигари й почастував компанiю шербетом.

Мадмуазель Ватназ, побачивши Дюссардье, почервонiла.