Виховання почуттів

Час од часу вона трохи нахилялася i повертала голову, щоб сказати кiлька слiв дiвчинцi; вона усмiхалась, i тодi на щоцi ii з'являлась ямочка, що надавала обличчю ще бiльшоi лагiдностi й доброти.

Коли подали лiкери, вона вийшла. Розмова стала дуже вiльною; пан Арну вiдзначався в нiй особливим блиском, i Фредерiк був здивований цинiзмом усiх цих чоловiкiв. Проте зацiкавлення жiнками нiби встановило мiж ним i ними рiвнiсть, яка пiдносила його у власних очах.

Вернувшись до вiтальнi, вiн заради звичаю взяв один iз альбомiв, що лежали на столi.

Найбiльшi сучаснi художники оздобили його рисунками, цiлi сторiнки заповнили прозою, вiршами чи просто залишили автографи; мiж знаменитими iменами траплялося чимало й невiдомих, а цiкавi думки тiльки де-не-де проглядали серед потоку безглуздя. Всi вони мiстили бiльшу чи меншу похвалу панi Арну. Фредерiковi страшно було б написати тут бодай рядочок.

Вона пiшла в будуар, щоб узяти скриньку iз срiбними защiбками, яку вiн устиг помiтити на камiнi. Це був дарунок ii чоловiка, робота епохи Вiдродження.

Друзi Арну хвалили подарунок, дружина дякувала; вiн, охоплений нiжнiстю, при всiх поцiлував ii.

Розмова тривала, гостi повсiдалися групками; старенький Мейнсiюс сидiв iз панi Арну на крiслах бiля камiна; вона нахилилася до його вуха, iхнi голови торкалися; i Фредерiк ладен був стати глухим, немiчним i негарним заради гучного iменi та сивини, аби тiльки чимось таким заслужити на подiбну близькiсть. Вiн страждав, досадуючи на свою молодiсть.

Та от вона перейшла в той куток вiтальнi, де був Фредерiк, спитала, чи знайомий вiн з ким-небудь iз гостей, чи любить малярство, чи давно навчаеться в Парижi. Кожне ii слово здавалося йому чимось новим, можливим тiльки в ii устах. Вiн уважно роздивлявся торочки ii головного убору, що кiнчиком торкалися оголеного плеча; вiн не вiдводив од нього очей, подумки поринаючи в бiлину цього жiночого тiла; проте йому бракувало смiливостi звести погляд i подивитися iй просто в обличчя.

Розенвальд обiрвав iхню розмову, попросивши панi Арну щось заспiвати. Вiн почав грати вступ; вона чекала; вуста ii розтулилися, й полинули чистi протяжнi рiвнi звуки.

Слiв iталiйськоi пiснi Фредерiк не зрозумiв.

Вона почалася у врочистому ритмi, що нагадував церковнi спiви, далi музика пожвавлювалася, звуки наростали, переходячи в дзвiнке рокотання i раптом завмирали; а там поновлювалась, оживала знову нiжна мелодiя, роздягаючись широко, привiльно.