Виховання почуттів

Тодi iх завели до порожньоi кiмнати, де попiд нетинькованими закiптюженими стiнами стояли тiльки чотири ослони. В заднiй стiнi вiдчинилося вiконце. Показалася здоровенна голова Дюссардье, його скуйовджена чуприна, маленькi довiрливi очi, приплюснутий нiс чимось нагадували морду добродушного собаки.

– Не впiзнаеш нас? – мовив Юссоне. Так звали молодика з вусиками.

– Але ж… – пробурмотiв Дюссардье.

– Ну, годi тобi прикидатися дурником! – вiв далi Юссоне. – Добре вiдомо, що ти студент-юрист, так само як i ми.

Незважаючи на iхнi пiдморгування, Дюссардье нiчого не мiг второпати. Здавалося, вiн силкувався щось пригадати i раптом спитав:

– Знайшли мiй пакунок?

Фредерiк, утративши надiю, високо звiв очi. Юссоне не розгубився й вiдповiв:

– А! Папку, в якiй ти носиш конспекти лекцiй? Так, так, заспокойся!

Вони ще завзятiше заходилися кивати й пiдморгувати. Нарештi Дюссардье зрозумiв, що вони прийшли допомогти йому, i замовк, боячись ненавмисне iх виказати. До того ж йому було нiяково, що його пiдносять до звання студента i прирiвнюють до паничiв, у яких такi бiлi руки.

– Може, ти хочеш кому-небудь щось переказати? – спитав Фредерiк.

– Нi, дякую, нiкому.

– А рiдним?

Вiн опустив голову й не вiдповiв: сердега був пiдкидьком. Обидва приятелi здивувалися, не розумiючи, чому вiн мовчить.

– Є в тебе що курити? – знову спитав Фредерiк.

Дюссардье помацав у кишенi й витяг уламки люльки, чудовоi пiнковоi люльки з цибухом чорного дерева, срiбною кришкою та бурштиновим мундштуком.

Вiн три роки трудився, щоб зробити з неi мистецький твiр. Вiн завжди тримав люльку в замшевiм футлярi, курив якомога повiльнiше, нiколи не клав ii на мармур i щовечора вiшав над узголiв'ям свого лiжка. Тепер вiн торохтiв друзками в руцi, з-пiд нiгтiв якоi сочилася кров; опустивши голову на груди й вiдкривши рота, вiн зосередженим, невимовно печальним поглядом роздивлявся рештки своеi втiхи.

– Може б, дати йому сигар? – пошепки спитав Юссоне, пориваючись дiстати iх.

Фредерiк уже встиг покласти на вiконце повний портсигар.

– Бери! До зустрiчi! Крiпись!

Дюссардье вхопив простягненi йому руки. Вiн палко стискав iх, голос його вривався вiд слiз.

– Що? Це менi!.. Менi!..

Приятелi, щоб уникнути його подяки, вийшли i разом пiшли снiдати в кафе «Табуре», що навпроти Люксембурзького саду.

Розрiзуючи бiфштекс, Юссоне сказав своему супутниковi, що вiн працюе в журналах мод i складае реклами для «Художнього промислу».