Виховання почуттів

Проте вишуканiсть молодого патрицiя приховувала звичайнiсiньке розумове убозтво. Його захоплювало геть усе; вiн довго смiявся з найменшого жарту i виявляв таку щиру наiвнiсть, що Фредерiк спершу вважав його за такого собi веселуна, а згодом упевнився, що вiн просто дурень.

Отже, Фредерiк не мав перед ким вилити своiх почуттiв; i вiн усе ще очiкував запрошення вiд Дамбрезiв.

На Новий рiк хлопець послав iм вiзитнi картки, але вiд них не отримав нiчого.

Вiн знову заглянув до «Художнього промислу».

Зайшовши туди втрете, вiн нарештi застав Арну, що сперечався серед гурту з п'яти-шести одвiдувачiв i ледве вiдповiв на його вiтання; Фредерiка це образило.

Однак вiн i далi добирав способу, щоб якось доступитися до Неi.

Спочатку в нього був намiр частiше заходити й прицiнюватися до картин. Потiм вiн надумав послати в журнал кiлька «ущипливих» статей, щоб через них зав'язати стосунки. А може, найкраще пiти до цiлi навпростець i освiдчитися iй в коханнi? І вiн написав на дванадцять сторiнок листа, сповненого лiричних поривiв та палких звертань, але, скований боязню невдачi, подер його, нi на що не зважуючись, нi до чого не вдаючись.

Над крамницею Арну, на другому поверсi, було трое вiкон, у яких щовечора свiтилося. За ними рухалися тiнi, особливо одна – ii тiнь, i вiн завдавав собi клопоту ходити дуже далеко, аби лише, прогулюючись перед вiкнами, милуватися на цю тiнь.

Одного дня в Тюiльрi якась негритянка, що вела за руку маленьку дiвчинку, нагадала йому служницю панi Арну. Можливо, що й вона, як i iншi, навiдуеться сюди; i щоразу, коли вiн бував у Тюiльрi, серце його билося в надii побачити ii.

В сонячнi днi вiн прогулювався аж до Єлисейських Полiв.

Недбало розкинувшись у колясках, повз нього проiжджали жiнки з розмаяними пiд вiтром вуалями; конi ступали розмiреним кроком; жiнки злегка похитувалися, й блискуча шкipa сидiнь поскрипувала. Екiпажiв ставало дедалi бiльше, i, починаючи вiд Круглого майданчика, вони вповiльнювали рух i загачували всю дорогу. Грива була впритул до гриви, лiхтар бiля лiхтаря; сталевi стремена, срiбнi гнуздечки, мiднi пряжки то тут, то там ряхтiли блискучими цятками серед куцих рейтузiв, бiлих рукавичок i хутер, що звисали на герби каретних дверець.

Вiн почував себе так, нiби загубився в якомусь далекому свiтi. Його погляд блукав по жiночих голiвках, i навiть невиразна подiбнiсть обличчя будила в ньому спомини про панi Арну. Вiн уявляв ii посеред цього стовпища в маленькiй каретi, схожiй на карету панi Дамбрез.