Виховання почуттів

В напрямi Парижа великий шлях слався прямою смугою, i луки губилися далеко в нiчнiй iмлi. Нiч була безгомiнна i вся свiтилася бiлястим сяйвом. До них долинали пахощi вологого листя; на греблi крокiв за сто вiд них падала вода, чувся ii гучний i лагiдний шум, неначе плюскання хвиль у темрявi.

Делор'е зупинився й мовив:

– Добрi люди спокiйно сплять – ну й дивина! Та стривайте! Готуеться новий вiсiмдесят дев'ятий рiк! Ми стомилися од конституцiй, хартiй, крутiйства, брехнi! О, була б у мене своя газета чи трибуна, – як би я збурив усе це! Але, щоб до чогось узятися, потрiбнi грошi.

От прокляття – бути сином трактирника i марнувати молодiсть у гонитвi за шматком хлiба!

Вiн схилив голову, закусив губу й тремтiв од холоду пiд своiм благеньким пальтом.

Фредерiк накинув йому на плечi половину свого плаща. Вони загорнулися ним обидва i, обнявши один одного за стан, пiшли поряд.

– Як же я житиму там один, без тебе? – промовив Фредерiк. (Прикрощi друга знову нагнали на нього смуток). – Я що-небудь зробив би, якби зi мною була жiнка, що любить мене… Чого ти посмiхаешся? Любов – це пожива i нiби повiтря для таланту.

Надзвичайнi переживання породжують величнi творiння. Але шукати ту, котра менi потрiбна, – нi, вiд цього я вiдмовляюся! Зрештою, якщо я колись i знайду ii, вона одвернеться вiд мене. Я з роду нещасливцiв i згасну, посiдаючи скарб, так i не знаючи, чи то був справжнiй дiамант, чи фальшивий.

Чиясь тiнь лягла на брукiвку, i в ту ж мить вони почули:

– Ваш покiрний слуга, панове!

Цi слова мовив маленький чоловiчок у широкiм коричневiм сюртуцi i в кашкетi, з-пiд дашка якого визирав гострий нiс.

– Пан Рок? – мовив Фредерiк.

– Вiн самий! – вiдповiв голос.

Житель Ножана пояснив свою присутнiсть тим, що ходив оглядати вовчi капкани у своему саду над берегом.

– Значить, повернулися в нашi краi? Дуже добре! Я про це довiдався вiд донечки. Сподiваюся, при добрiм здоров'i! А вiд'iжджаете не скоро?

І вiн пiшов, видно, невдоволений з того, як зустрiв його Фредерiк.

Та й панi Моро, правду сказати, не водила з ним знайомства; дядечко Рок жив зi своею служницею i мав лиху славу, хоча й був агентом по виборах та управителем у пана Дамбреза.

– У банкiра, що живе на вулицi Анжу? – спитав Делор'е. – А знаеш, що тобi, любий мiй, слiд би зробити?

Ісiдор удруге обiрвав iхню розмову. Йому наказано неодмiнно привести Фредерiка. Його вiдсутнiсть непокоiть панi Моро.

– Добре, добре! Вiн зараз прийде, – сказав Делор'е.