Пані Боварі. Проста душа (збірник)

Вже десь у дев'яти-десятилiтньому вiцi вiн пише сценки-жарти, через деякий час виникають задуми романiв та iсторичних творiв. Йому було дев'ять рокiв, коли вiн повiдомляв маленькому другу Ернесту Шевалье: «Я напишу такi задуманi мною романи: „Чарiвна андалуска”, „Маскарад”, „Карденiо”, „Доротес”, „Мавританка”, „Завбачливий чоловiк”». Також рано пробуджуеться у нього критичне ставлення до суспiльного середовища, вiдчуття вiдчуженостi вiд нього. Восени 1833 року Руан готувався урочисто приймати короля Луi-Фiлiппа, i з цього приводу дванадцятилiтнiй Флобер занотовуе: «Якi дурнi люди, який обмежений натовп! Метушитися заради короля, витрачати тридцять тисяч франкiв, виписувати за двадцять п'ять тисяч музикантiв iз Парижа, клопотатися! Заради кого? Заради якогось короля! Стояти годинами в черзi бiля дверей театру, заради кого? Заради короля! Ох!!! Якi дурнi люди!» Цiкаво зазначити, що в цьому щоденниковому запису пiдлiтка Флобера сформульована позицiя Флобера-письменника, якоi, власне, вiн дотримувався до кiнця життя.

Навчався Флобер у Руанському лiцеi, який закiнчив у 1939 роцi; згодом вiн згадував: «Я пiшов до школи, коли менi виповнилося десять рокiв, i незабаром вiдчув антипатiю до всього роду людського». Це не було позерство, дослiдники не ставлять пiд сумнiв його щирiсть. Як зауважуе в своему нарисi С. Моем, «вiн i справдi став песимiстом вже в юностi», бо «вiдзначався експансивнiстю, багатою уявою, вразливiстю, i його мучило вiдчуття внутрiшньоi самотностi, властиве багатьом пiдлiткам».

До цього додалася дiя романтизму, котрий у той час якраз досягнув у Францii розквiту й iнтенсивно впливав на молоде поколiння.

Через три роки пiсля лiцею Флобер вступив на правовий факультет Паризького унiверситету, але навчався на ньому, жорстоко нудьгуючи, без зацiкавлення, нерегулярно, а потiм i зовсiм залишив його. В 1844 роцi вiн поселився в Круассе поблизу Руана, де його батько придбав садибу на березi Сени, i прожив там до самоi смертi. «Я, як то кажуть, ведмiдь, живу монахом, iнодi (навiть у Парижi) тижнями не виходжу з дому», – писав Флобер про свiй спосiб життя.

Тут слiд вказати, окрiм своерiдного характеру письменника, ще на одну серйозну причину такого усамiтненого способу життя – на його хворобу, епiлепсiю. Перший ii сильний приступ стався 1844 року, коли вiн впав як пiдкошений, заюшений кров'ю; далi приступи почали часто повторюватися. Тодi ж Флобер дав собi слово не одружуватися, щоб не обтяжувати сiм'ю своею хворобою.