Друга планета

Спершу вiддрукував, якою Венера була п’ятсот рокiв тому, коли до неi полетiли першi космiчнi станцii, а спецiальнi апарати опустилися в ii атмосферу. Бо людина в тi часи не могла б пробути там i хвилини: згорiла б, розплющена. П’ятсот же градусiв за Цельсiем та сто атмосфер тиску! Метал, i той не витримував. До того ж в атмосферi майже не було кисню – один вуглець. Мов навмисне для того, щоб Живi iстоти туди й не потикалися.

Та вченi зiбралися й стали думати, як зробити Венеру придатною для життя. Думали, думали, сто лiт майже думали, i врештi надумалися: остудити Венеру! Понизити температуру до земноi.

Спершу хотiли перевести Венеру на iншу орбiту. Од Сонця подалi. Збудувати на полюсах величезнi атомнi двигуни та й запустити. Але потiм, коли пiдрахували, то зрозумiли, що нiчого не вийде. Бо вивести Венеру на нову орбiту – означало б порушити орбiти всiх iнших планет, в тiм числi й нашоi Землi. А потiм Венера пiд час перельоту втратила б майже всю свою атмосферу. І деформувалася б.

Тож ученi вирiшили: планету не чiпати, а створити довкола неi сонцезахисний екран. Прикрити наче парасолькою, що вiдбивала б майже все iнфрачервоне промiння, поки планета охолоне до потрiбноi температури.

Зараз, коли подивитися на Венеру в телескоп, «парасолька» ота вiдразу ж впадае в око. Сяе, мов розплавлене срiбло.

А потiм заходилися коло вуглецю: прямо в атмосферу висiяли спецiальнi бактерii, якi жадiбно поглинали вуглець, видiляючи кисень. Кожна бактерiя, розмножуючись, дiлилася щосекунди на двi, i так без кiнця.

Кожна рослина, завезена туди iз Землi, починае рости, мов несамовита. «Венерiанський гiгантизм» – так охрестили це явище вченi. Я сам бачив у венерiанському музеi отi неймовiрнi рослини. Листок лопуха завбiльшки з величезну кiмнату. Або одна картоплина на сто тридцять два кiлограми! Або тридцятикiлограмове яблуко. Могло б вирости й бiльше, та не витримував хвостик – обривався. Ото якби таке яблуко впало раптом на голову! Хоча б тому ж Сашковi, якого я терпiти не можу.

Ну, а потiм, коли атмосфера значно потоншала та наповнилася киснем, стали думати про водень, бо життя ж без води не бувае, а вода – це Н20. І знову висiяли бактерii, тепер уже в грунт, у скельнi породи. То були фабрики водню, що безперестанку надходив в атмосферу. Там вiн сполучався з киснем пiд суцiльнi блискавки, i цiлi потоки води день i нiч лилися згори, заповнюючи щонайменшi западини.