Залізний острів

Лежать малюки i дивляться у воду так пильно, що котромусь iз них справдi вже ввижаеться нiж гострий, як промiнь, i сама вожата iхня, що теж розпласталася мiж ними над криницею, нiби вже бачить щось блискуче мiж камiнням, чи, може, то тiльки сонячний промiнь грае? Та бачить вона тут, у цiй чистiй криницi, i те, чого ii малята при найбуйнiшiй фантазii побачити неспроможнi – неспроможнi загледiти, як десь iз самого дна крiзь хащi наламаного промiння всмiхаеться до iхньоi вожатоi якийсь хлопчина, той, чие зображення отак проблискувало iй iз води, налитоi в гумове колесо в степу для чайок…

Бувае, що набреде тут на iхню екскурсiю табiрний баянiст, в якого на головi цiла кучма густоi вовни, аж дивно, чому його не стрижуть у таку спеку, баянiст починае приставати до вожатоi з рiзними жартиками, називае ii смаглявочкою, а вона просто в вiчi баянiстовi каже, що як йому не соромно тут байди бити помiж дiтьми, коли мiг би зерно на токах вантажити в цей час.

– Треба ж комусь на баянi грати, – регоче витiвник, а Тоня йому знов на це:

– В мене он п’ятикласник Петько Шамрай сам на баянi вмiе не гiрше за вас… А то позвикали грошi розтринькувати робiткомiвськi. В декотрих пiонертаборах кажуть, до того дiйшло, що не тiльки баянiстiв, а й сурмачiв наймають, щоб пiонерiв уранцi будили…

А коли рушають до табору, то баянiст, гукнувши дiтям: «Ідiть, iдiть!» – на хвилинку ще затримуе Тоню-вожату в очеретi, i тодi дiтлашня, нашорошена, як зайченята, знову чуе:

– Ех ти ж, смаглявочка!

І вслiд за цим дзвiнкий виляск i схвильованi слова iхньоi вожатоi:

– Пiди спершу тричi вмийся!

Тричi вмийся, себто перед тим, як лiзти цiлуватись…

І навiть малюкам ця формула iхньоi вожатоi до вподоби.

А що ближче до кiнця тижня, то бiльше Тоню обiймае якесь хвилювання, в суботу з самого рання вона вже сама не своя, бурхливо-радiсна, нестримно кидаеться з обiймами на товаришок-вожатих, i вони знають, в чiм рiч, вони дружно просять начальника табору, щоб вiдпустив Тоню на вихiдний додому.

Їi проводжають надвечiр вожатi й дiтлахи, i навiть тi, чиi труси та картузи вона вивiшувала на дошку роззяв, стають трохи сумнi, що Тонi завтра з ними не буде.