Твоя зоря

Серед пасажирiв – сум'яття:

– Вiн iй щось сказав… чимось пригрозив… Але чим саме? Ви помiтили, яких зусиль коштувало дiвчинi ii самовладання?

І поповзли по салону шепоти, стривоженi перепитування, i вже щось вiдчутно змiнилося довкруг, починають набувати значення якiсь дрiбницi. Пасажири, котрi досi, бувши в теплi, комфортi, навiть не помiчали, що поруч, на зовнiшнiй обшивцi корабля, майже космiчний мороз сивiе, тепер i в той бiк позирають iз багряних оксамитiв крiсел сторожко, знепокоено, мiж сусiдами, досi безтурботними, з'явився якийсь холодок – холодок вiдчуження душ? Ось так поселялась серед них ще одна невидима пасажирка – неясна гнiтюча тривожнiсть.

– Справдi, що вiн iй мiг сказати? – роздумуе вголос Заболотний. – Пройшла вона таки чимось занепокоена…

– І чогось там затрималась… Нашi погляди мимоволi привертае до себе овал металевих дверей, що, зачинившись за стюардесою, бiльше тепер не вiдчиняються: глухi, важкi, заховали ii в кабiнi разом з пiлотами, як у сейфi.

А похмурий той тип раптом пiдвiвся з кутка у своему пiстрявому неохайному пiджацi до колiн i, язиком ледве повертаючи, став щось викрикувати до компанii французiв. Викрики були не знати якою мовою, але тон вони мали неприемний, дражливий. Полiнезiець чи хто вiн? Тiльки й вiдомо було про нього, що летить iз Сiнгапура, може, уродженець котроiсь iз тропiчних краiн, хоча з вигляду мiг бути i европейцем з тих озлоблених молодикiв, котрi й самi не знають, чого вони хочуть.

Тип не вгамовувався.

– Що вiн викрикуе? – тривожно спитала Заболотна. – Хворий чи що з ним?

Чоловiк ii, без слова пiдвiвшись, пiшов уподовж салону до невiдомого, – певне, на переговори.

Нам видно було, як Заболотний, за звичкою всмiхаючись, щось терпляче з'ясовував iз тим невiдомим, намагався, певне, приспокоiти його, звертався до нього пiдкреслено чемно й нiби навiть шанобливо, однак Соня аж зойкнула стиха, коли у вiдповiдь на якесь слово того типа обличчя Заболотного зблiдло, очi зблиснули гостро, якось металеве, хоча губи й тодi не перестали всмiхатись.

Де-не-де по салону вже були помiтнi ознаки панiки, лiтня дама, здаеться скандiнавка, що летiла з конгресу квiтникарiв, приклала руку до лоба, i з грудей iй вихопився стогiн… З тривожних перемовлянь пасажирiв, що сидiли вiд того типа неподалiк, ми зрозумiли нарештi, чим вiн посiяв у салонi таку тривогу.