Твоя зоря

Зачаiвшись по обчухраних садках, ще не вилопленi до набору хлопцi й дiвчата жагливо, з радiсним калатанням серця спостерiгали, як лопаються цистерни, як горять по численнiших колiях розтрощенi фашистськi ешелони, як аж сторчма стають розпеченi рейки, що по них мали б iх виносити в той проклятий рейх! Степова юнь, – хлопцi ще безвусi, дiвчата нецiлованi, – вони душею вiдчували, що тут, у вогнях Вузловиi, зараз вирiшуеться iхня майбутня доля, бо хiба ж не вона ото випружинюе; з хаосу м'язами покрученого розпеченого залiза? Додому поверталися збудженi, а подеколи навiть iз здобиччю, дiвчата, розшарiлi вiд полум'я та переживань, приносили рудi грудомахи сплавленого цукру, що, в камiнь поскипавшись, був для них мовби дарунком вiд своiх-пiд тих безстрашних за-днiпровських соколiв!

Ось так одного вечора й Софiйка повернулась додому розпалена, несучи на шарких щоках що не розвiяний пломiнь станцiйних пожеж, i тiльки ступила в темрявi на подвiр'я, як Сенчик, менший брат, вискочивши з хати, приголомшив ii змовницьким, нiби на весь степ чутним, напiвшепотом:

– А в нас льотчик!

Так наче сказав би: «А в нас народилось дитятко!.

У хатi панував шарварок, мати й тiтки хутiрськi когось порали, обмивали, незвично блиснуло закривавлене тiло юнацьке, i Софiйка, затулившись, з почуттям сорому стрiмголов кинулась iз хати. Притиснута до грудей ще тепла грудомаха сплавленого цукру аж тут випорснула в дiвчини з-пiд фуфайки, гупнула в бур'ян край подвiр'я, злякавши брата. Софiйка з Сенчиком просидiли над тим станцiйним трофеем до пiвночi, напружено чатували вiд нiчних шерхотiв рiдну хату, що вся тепер була переповнена iншим життям – клопотами про льотчика.

Згодом-згодом, коли Софiйка вже в ролi сестри-жалiбницi, призвичаена до нових обставин, сидiтиме вечорами бiля порятованого, льотчик одного разу скаже iй:

– Таки ж славнi цi вашi хлоп'ята… А жiноцтво!.. Не знайти слiв… Тiльки чи не занадто гучний розголос пiшов тут про мою персону?

Дiвчина догадалась, що його непокоiть.

– Нiхто не зрадить.

– Чому ви так певнi?

Чому? Вона й сама не знае чому. А от певна – i все… Випадок, зрештою, був рядовий. Скiльки iх падало тодi на лiси, на степи, на болота, щоб збезвiститись назавжди, щоб iще одним смутком похмарити товаришiв десь на далеких, сповнених марного чекання аеродромах… А цьому ось, ледь живому, судилося опинитися тут, поблизу Вузловоi, на обшиугованiм вiтрами хутiрцi, що кимось колись був названий Синiй Гай.