Червоне і чорне

А панi де Реналь знаходила духовну втiху в тому, щоб навчати безлiчi дрiбниць цього здiбного юнака, якому всi пророкували блискуче майбутне. Адже навiть пан Вально i супрефект захоплювались ним, – вона iх вважала через це не такими вже дурними.

Одна панi Дервiль поводилася стримано. Приголомшена своiми здогадками i переконавшись, що ii розважливi поради лише дратують панi де Реналь, яка зовсiм втратила голову, вона раптом покинула Вержi без будь-яких пояснень, – та iх у неi й не питали з обачностi. Панi де Реналь зронила з цього приводу кiлька сльозинок, але незабаром вiдчула, що стала тiльки щасливiша.

Жульен тим охочiше втiшався милим товариством своеi подруги, що завжди, коли довго залишався сам, його знову й знову гризла думка про злощасну пропозицiю Фуке. Доти Жульена нiхто нiколи не любив, i вiн також ще не закохувався, а тому в першi днi його нового щастя траплялися хвилини, коли вiн вiдчував таке блаженство бути щирим, що трохи не розповiв панi де Реналь про свое честолюбство, яке становило сенс його життя.

XVII. Перший помiчник мера

O, how this spring of love resembleth

The uncertain glory of an April day;

Which now shows all the beauty of the sun,

And by and by a cloud takes all away![27 - О, як нагадуе весна любовiКвiтневий день мiнливий! Любо сяеІз височiнi сонечко привiтне,А тут вже хмара небо закривае.

    Two gentlemen of Verona

Якось надвечiр, сидячи поруч iз своею подругою в глибинi фруктового саду далеко вiд надокучливих людей, Жульен глибоко замислився. «Солодкi хвилини! – думав вiн. – Та чи довго триватимуть вони?» Думки його були зосередженi над складним питанням про вибiр шляху. Його гнiтили тi великi турботи, якi знаменують собою кiнець дитинства й отруюють першi юнацькi роки незабезпеченоi людини.

– Ах! – вигукнув вiн. – Справдi можна сказати, що Наполеона сам Бог послав молодим французам! Хто нам його замiнить? Що робитимуть без нього всi тi бiдолахи, навiть багатшi, нiж я, в яких е кiлька екю на освiту, але не вистачае грошей, щоб купити замiсть себе рекрута i з двадцяти рокiв пробивати собi дорогу в життi? І що б ми не робили, – скрушно зiтхнув вiн, – цей фатальний спогад завжди буде переслiдувати нас, нiколи ми не будемо щасливi.