Червоне і чорне

Якби вона не мала сумнiву в Жульеновiй любовi, ii доброчеснiсть, мабуть, дала б iй сили боротись проти нього. Але тепер, боячись утратити його навiки, вона не опиралася своему почуттю i, втративши самовладання, сама взяла Жульенову руку, яку той неуважно поклав на спинку стiльця. Цей ii жест вивiв iз зацiпенiння юного честолюбця: як би йому хотiлося, щоб свiдками цього були всi тi зарозумiлi знатнi пани, якi дивилися на нього з такою поблажливою посмiшкою, коли вiн сидiв з дiтьми в кiнцi столу! «Ця жiнка не може мене зневажати, а якщо так, – вирiшив Жульен, – я не повинен опиратися чарам ii краси; мiй обов'язок стати ii коханцем».

Такi мiркування нiколи не спали б йому на думку, доки вiн не почув простодушних зiзнань свого друга.

Це раптове рiшення трохи розважило його. «Одна з цих двох жiнок мусить бути моею», – казав вiн сам собi i думав, що йому було б значно приемнiше упадати за панi Дервiль – не тому, що вона краща, а лише тому, що вона завжди бачила його тiльки гувернером, якого поважають за вченiсть, а не простим майстровим з ратиновою курточкою пiд пахвою, яким вiн уперше з'явився перед панi де Реналь.

А в очах панi де Реналь вiн був найчарiвнiшим саме в образi робочого парубiйка, що, зашарiвшись вiд хвилювання, стояв бiля дверей дому, не наважуючись подзвонити.

Ця зарозумiла, як на думку мiсцевих буржуа, жiнка не надавала значення чинам; найнезначнiшi вчинки для неi важили значно бiльше, нiж свiтське становище людей. В ii очах биндюжник, який виявив хоробрiсть, заслуговував на бiльшу шану, нiж хвацький капiтан-гусар iз закрученими вусами i люлькою в зубах.

А Жульенова душа здавалася iй шляхетнiшою, нiж серця ii кузенiв, уроджених i навiть титулованих дворян.

Обмiрковуючи далi свое становище, Жульен вирiшив, що не варто домагатися перемоги над панi Дервiль, яка, мабуть, помiтила прихильнiсть до нього панi де Реналь. Отже, вiн повернувся у думцi до неi i запитував себе: «А що я знаю про вдачу цiеi жiнки? Тiльки одне: перед моею подорожжю я брав ii руку, вона ii в мене висмикувала, – сьогоднi я вивiльняю свою руку, а вона бере ii й стискае.

Ось прекрасна нагода помститися за всю ii зневагу до мене. Хто зна, скiльки в неi було коханцiв! Може, вона вибрала мене тiльки тому, що iй тут зручно зi мною зустрiчатись».

Отакi, на жаль, наслiдки надмiрноi цивiлiзацii. Душа двадцятирiчного юнака, що дiстав таку-сяку освiту, вже втратила ту невимушенiсть, без якоi кохання часто стае найнуднiшим обов'язком.