Червоне і чорне

Слуги були за десять крокiв, вони застеляли лiжка.

– Це зовсiм не те, чого я жадаю, пане, – скрикнув Жульен у нестямi, – згадайте, якими образливими докорами ви мене закидали, та ще й у присутностi жiнок!

Пан де Реналь прекрасно знав, чого домагаеться Жульен, i болiсна боротьба точилась у його душi. І тут хлопець, оскаженiвши вiд лютi, крикнув:

– Я знаю, куди я пiду, пане, з вашого дому! Почувши цi слова, пан де Реналь тiеi ж митi уявив собi гувернера в домi пана Вально.

– Ну що ж, пане, – зiтхаючи, вiдповiв вiн нарештi таким тоном, яким кличуть хiрурга, щоб зробити найболiснiшу операцiю, – я згоден вдовольнити вашу вимогу.

Починаючи з пiслязавтра, – бо це буде перше число, – я вам платитиму щомiсяця п'ятдесят франкiв.

Жульен трохи не розсмiявся; вiн остовпiв, i весь гнiв його вщух.

«Я ще мало зневажав цю тварюку! – розмiрковував вiн. – Оце i е, певно, найбiльше вибачення, на яке здатна ця ница душа».

Дiти, якi спостерiгали цю сцену, пороззявлявши роти, побiгли в сад сказати матерi, що пан Жульен страшенно гнiвався, але тепер вiн дiставатиме щомiсяця п'ятдесят франкiв.

Жульен, за звичкою, пiшов слiдом за ними, навiть не глянувши на пана де Реналя, якого покинув дуже роздратованим.

«Цей Вально, – подумав пан мер, – уже коштуе менi сто шiстдесят вiсiм франкiв. Треба йому рiшуче нагадати про його постачання для притулку для бiдних».

Не минуло й хвилини, як Жульен повернувся до пана де Реналя:

– Менi треба пiти на сповiдь до пана Шелана; маю честь попередити вас, що буду вiдсутнiм кiлька годин.

– Мiй дорогий Жульене, – сказав пан де Реналь, вимушено засмiявшись, – якщо хочете, то йдiть на пiвдня, ще й завтра на весь день! Вiзьмiть коня в садiвника, друже мiй, iдьте у Вер'ер.

«Певно, iде дати вiдповiдь пановi Вально, – подумав пан де Реналь, – вiн менi нiчого не обiцяв, але треба, щоб цей урвиголова трохи охолонув».

Жульен хутко зiбрався i попростував на гору великим лiсом, яким можна було дiстатися з Вержi до Вер'ера.

Вiн не збирався йти зразу до пана Шелана. В нього не було анi найменшого бажання змушувати себе до розiгрування лицемiрноi сцени: йому треба було розiбратися у тому, що дiялося в душi, i прислухатись до безлiчi почуттiв, якi хвилювали його.

«Я виграв битву, – сказав вiн собi, як тiльки виявився в лiсi, де нiхто не мiг його бачити. – Так, я виграв битву».

Ця думка змалювала йому те, що вiдбулося, в найвигiднiшому свiтлi i повернула душевний спокiй.