Червоне і чорне

Там панувала глибока темрява. Якось увечерi Жульен щось захоплено розповiдав, вiдчуваючи насолоду вiд того, що так хороше говорить i його слухають молодi жiнки. Жестикулюючи, вiн ненароком торкнувся руки панi де Реналь, що сперлась на спинку пофарбованого дерев'яного стiльця, якi звичайно ставлять у садках.

Вона вiдразу ж вiдсмикнула руку; але тут Жульеновi спало на думку, що його обов'язок – домогтися, щоб надалi ii рука не уникала його дотику. Свiдомiсть обов'язку, який вiн мав виконати, i побоювання опинитись у смiшному або, скорiше, в принизливому становищi, якби це йому не вдалося, вмить отруiли всю його радiсть.

IX. Вечiр у маетку

«Дiдона»[21 - «Дiдона». – Картина художника-класика Герена (1774–1833) «Дiдона i Еней» була виставлена в Салонi 1817 року.] пана Герена – чудовий ескiз.[22 - Штромбек – знайомий Стендаля, що служив 1806 року при Брауншвейзькому дворi.]

    Штромбек

Коли на другий день Жульен побачив панi де Реналь, вiн кiлька разiв окинув ii дуже дивним поглядом; вiн стежив за нею, наче за ворогом, з яким доведеться битися.

Його вигляд, такий несхожий на учорашнiй, зовсiм збентежив панi де Реналь: вона була дуже лагiдна з ним, а вiн нiби гнiваеться. Вона не могла вiдвести вiд нього очей.

Присутнiсть панi Дервiль дозволяла Жульеновi говорити менше i цiлком зосередитися на тому, що вiн мав на думцi. Цiлий день Жульен тiльки те й робив, що намагався змiцнити себе читанням натхненноi книги, яка гартувала його дух.

Вiн набагато ранiше закiнчив заняття з дiтьми, i коли пiсля цього присутнiсть панi де Реналь знову змусила його поринути в думки про обов'язок i честь, вiн вирiшив, що йому неодмiнно треба сьогоднi ж домогтися, щоб вона залишила свою руку в його руцi.

Сонце заходило, наближалася вирiшальна мить, i Жульенове серце шалено калатало в грудях. Настала нiч. Вiн з радiстю помiтив – i це наче зняло з його грудей величезний тягар, – що нiч буде дуже темна. Теплий вiтер гнав небом густi хмари, вiщуючи грозу.

Подруги довго гуляли. Все, що вони робили того вечора, здавалося Жульеновi якимсь особливим. Молодi жiнки тiшилися цiею душною погодою, що для деяких чутливих натур немов посилюе насолоду кохання.

Нарештi всi посiдали – панi де Реналь бiля Жульена, а панi Дервiль коло своеi подруги. Думка про те, що вiн вирiшив зробити, заполонила всю увагу Жульена, i вiн не знаходив, що сказати. Розмова не клеiлась.