Червоне і чорне

Щоб покарати себе за це, Жульен прив'язав до грудей праву руку, удаючи, що звихнув ii, перевертаючи ялинову колоду, i носив ii в такому незручному положеннi протягом двох мiсяцiв. Пiсля цiеi тяжкоi кари вiн сам себе простив.

Ось який був цей вiсiмнадцятирiчний юнак, такий кволий на вигляд, що йому можна було дати не бiльше сiмнадцяти рокiв, який з маленьким клуночком пiд пахвою входив тепер у розкiшну вер'ерську церкву.

Вона була темна й порожня. З нагоди свята всi вiкна були запнутi червоною тканиною, i сонячне промiння, проходячи крiзь неi, створювало разючий свiтловий ефект, величний i суворий.

Жульена пройняв трепет. Вiн був сам у церквi. Хлопець опустився на лаву, яка здалась йому найкращою; на нiй був герб пана де Реналя.

На лавi Жульен помiтив клаптик друкованого паперу, немов навмисно покладений тут, щоб його прочитали. Вiн глянув на нього й прочитав:

«Подробицi страти й останнi хвилини життя Луi Женреля, страченого в Безансонi…»

Папiрець був розiрваний. На зворотi можна було прочитати початковi двое слiв рядка: «Перший крок».

«Хто мiг покласти сюди цей папiрець? – подумав Жульен. – Бiдолаха, – додав хлопець, зiтхнувши, – його прiзвище закiнчуеться так, як i мое…» – І вiн зiбгав папiрець.

Коли Жульен виходив, йому здалося, що бiля кропильницi блищить кров: це була розлита свячена вода, але вiд червоних завiс на вiкнах вона здавалась кров'ю.

Зрештою Жульеновi стало соромно за свiй таемний страх.

«Невже я такий боягуз? – сказав вiн сам до себе. – До зброi!»

Цей заклик, що так часто повторювався в розповiдях старого лiкаря про битви, здавався Жульеновi героiчним.

Вiн устав i швидко попрямував до будинку пана де Реналя.

Коли, незважаючи на мужню рiшучiсть, вiн побачив за двадцять крокiв перед собою мерiв дiм, його пройняв непереборний страх. Чавунна гратчаста хвiртка була вiдчинена; вона здалась йому розкiшною; треба було ввiйти в неi.

Та не тiльки в Жульена стискалося серце вiд того, що вiн входив у той дiм. Панi де Реналь, жiнка надзвичайно несмiливоi вдачi, була приголомшена тим, що якась чужа людина з обов'язку завжди стоятиме мiж нею й дiтьми.

Вона звикла до того, що сини сплять у неi в кiмнатi. Вранцi вона пролила немало слiз, коли побачила, як iхнi лiжка переносять до кiмнати, призначеноi для гувернера. Марно просила вона чоловiка, щоб вiн дозволив повернути лiжко найменшого хлопчика, Станiслава-Ксав'е, в ii кiмнату.

У панi де Реналь властива жiнкам вразливiсть була надзвичайно загострена.