Червоне і чорне

Йому пояснять, що будинок належить пановi де Реналю. Саме на прибутки вiд великоi цвяхарнi вер'ерський мер спорудив свiй гарний дiм iз тесаного каменю й тепер завершуе його оздоблення. Пан де Реналь, як кажуть, походить iз старовинного iспанського роду, що оселився в цiй краiнi задовго до завоювання ii Людовiком XIV.

Вiд 1815 року пан де Реналь соромиться того, що вiн фабрикант: цей рiк зробив його вер'ерським мером. Грубi мури, що пiдтримують тераси його розкiшного саду, який спускаеться аж до рiчки Ду, – теж винагорода пановi де Реналю за спритнiсть у торгiвлi залiзними виробами.

Не сподiвайтеся побачити у Францii такi мальовничi сади, як в околицях промислових мiст Нiмеччини – Лейпцiга, Франкфурта, Нюрнберга та iнших. У Франш-Конте що бiльше у вас зведено мурiв, що бiльше нагромаджено камiння, то бiльше заслуговуете ви прав на повагу сусiдiв. Сади пана де Реналя, в яких так багато мурiв, викликають захоплення ще й тому, що пiд них вiн купив на вагу золота кiлька дiлянок землi.

Ось, наприклад, i той тартак на березi Ду, що вразив вас при в'iздi у Вер'ер i де ви помiтили прiзвище Сорель, написане величезними лiтерами на дошцi через увесь дах, – цей тартак шiсть рокiв тому був саме там, де тепер зводять мур четвертоi тераси садiв пана де Реналя.

Хоч який гордовитий пан мер, але йому довго-таки довелося умовляти й улещувати старого Сореля, затятого i грубого селянина. Вiн змушений був вiдрахувати йому чимало дзвiнких луiдорiв, щоб той перенiс свiй тартак в iнше мiсце.

А щодо «громадського» потоку, який рухав пилу, то пан де Реналь завдяки зв'язкам у Парижi домiгся дозволу вiдвести його в iнше русло. Вiн запобiг цiеi ласки пiсля виборiв 182… року.

Мер дав Сорелю чотири арпани за один, п'ятсот крокiв нижче, на березi Ду. І хоч це мiсце було значно вигiднiше для торгiвлi ялиновими дошками, але дядечко Сорель, як його стали звати, вiдколи розбагатiв, зумiв, скориставшися з нетерпiння i власницькоi манii, що охопили його сусiда, злупити з нього 6000 франкiв.

Щоправда, цього обмiну не схвалювали мiсцевi розумники. Якось у недiлю – це було рокiв чотири тому, – повертаючись iз церкви в парадному вбраннi мера, пан де Реналь здалека побачив старого Сореля, що стояв iз трьома синами й посмiхався, дивлячись на нього. Та посмiшка вiдкрила меровi очi, i вiдтодi йому не дае спокою думка, що вiн мiг би помiнятися значно дешевше.