На розпутті

– Якби ж з тiеi дiяльностi була яка користь… Ну, в усякому разi – я незабаром сам усе побачу, бо ти поганий оповiдач, – промовив Раденко. – Завтра зайдемо до Квiткiвського, – тiльки я боюсь, що вiн буде через лад кислий.

– Ти сьогоднi злий! Квiтковський кислий нiколи не бува, – вiн тiльки нервовий дуже. А тепер вiн навiть спокiйнiший – з того часу, як Ганна Михайлiвна приiхала.

– Се його сестра, та, що ти з нею «друзями змалечку»? – спитав Раденко.

– Ну, друзями змалечку ми з нею не були, бо ти сам добре знаеш, що я тiльки два роки у iх прожив, та й то не змалечку, а вже тодi, як у гiмназii був.

– Та як ти в iх опинився? Я забув.

– Тодi ще живий був iх батько, а мiй батько був знайомий з ним та й оддав мене до iх на кватирю.

– А чом же я нiколи не стрiвав у Квiтковського тiеi Ганни Михайлiвни?

– Бо ти ж знайомий з Квiтковськими тiльки рiк, а вона саме цей рiк, довчившись у гiмназii, жила в своеi тiтки на селi, а приiхала до брата недавнечко – ще й мiсяця нема.

– Що воно за дiвчина?

Гайденко не вiдразу вiдмовив:

– Свiдома украiнка… щира, запевне.

– Ну, цi панянки усi здаються щирими, поки замiж пiдуть.

– Не знаю… – Гайденко знов замовк, а далi додав: – Не думаю так про цю.

– Побачимо! – вiдмовив Раденко, пiдводячись. – Але ж ходiм уже в хату, бо сонце припiка.

Сонце справдi посунулося по небу, i едине холодкувате мiсце в «саду» зникло. Товаришi повставали й пiшли в хату.

Але треба трохи бiльше сказати про iх.

Гордiй Раденко п'ятьох рокiв зоставсь од батька.

Одинокий нежонатий дядько, багата людина, взяв до себе малого Гордiя. Хлопець зроду був жвавий, моторний, але тут зустрiло його життя не дуже веселе. Дядько, хоч i ласкавий здебiльшого, але завжди коло дiла: то по господарству, то бiля своiх рахункiв у кабiнетi. Гордiй мало його бачить. Гордiя доглядае стара ключниця, але й вона зовсiм не цiкава хлопцевi: вона тiльки все грима на його та бубонить. Невесело Гордiевi у панськiй господi.

Краще втекти з неi, побiгти до рiчки на луки, аж туди старий млин був.

Там уже хлопцiв селянських гурт. Вони здалека забачили його й гукають:

– Гордiй! Гордiй iде!

Гордiй чуе це, i йому воно подобаеться. Вiн добiга до хлопцiв i собi гукаючи:

– Чи багато риби?

– Нема нiчого!

– Та чого ж ви тут сидите? Ходiть у лiс!

– А чого?

– От дурнi – чого! Хiба в лiсi мало чого: кислицi, грушi, сорочачi яйця.

– У лiс! У лiс! – гукають хлопцi, i вся ватага, за Гордiевим приводом, руша в лiс.