Малюк Цахес (збірник)

 – Вона вже недалеко!

І ось iз середини храму велично й урочисто виходить прекрасна Серпентина; вона несе золотий горнець, iз якого виросла пишна Лiлея. Невимовна втiха безмежноi пристрастi палае в ii чудесних очах, вона дивиться на Анзельма й каже:

– Ах, коханий! Лiлея розгорнула свiй келих, найвища мета здiйснилася, чи е ще яка втiха, що зрiвнялася б з нашою?

Анзельм обiймае ii в запалi гарячого жадання. Лiлея горить осяйним промiнням над його головою. І все чутнiше шумлять дерева та кущi, яснiше й привiтнiше дзюркотять струмки, пташки та розмаiтi барвистi комахи кружляють i витанцьовують, скрiзь стоiть веселий, радiсний, метушливий гомiн, у повiтрi, у водi, на землi, – всюди вiдбуваеться свято кохання! Блиснули блискавки, освiтивши кущi, з землi визирнули дiаманти, мов iскристi очi, з джерел високо прискають водограi, чудовi пахощi линуть на шурхiтливих крилах – це стихiйнi духи вiддають ясу Лiлеi i звiстують Анзельмове щастя.

Тодi Анзельм пiдiймае голову, освiтлену променистим сяйвом. Чи це погляди? Чи слова? Чи, може, спiв? Але виразно чути:

– Серпентино! Вiра в тебе й кохання вiдкрили менi душу природи! Ти принесла менi Лiлею, що виросла з золота, з первiсноi сили землi ще до того, як Фосфор запалив думку, вона – пiзнання священноi едностi всiх речей, i з тим пiзнанням я житиму завжди в найвищому блаженствi. Так, я, найщасливiший, пiзнав найвище.

Видиво, в якому Анзельм з'явився менi живий у своему маетку в Атлантидi, я побачив завдяки Саламандровому мистецтву, i коли воно зникло, немов у туманi, то я – дивно дивне! – знайшов усе це на бузкового кольору столi чисто переписане i, як видно, моею ж власною рукою. Але тепер душу мою сповнив пекучий жаль.

– Ах, щасливий Анзельм, вiн скинув тягар буденного життя, вiн пiднiсся на крилах кохання до прекрасноi Серпентини i тепер щасливо й радiсно живе у своему маетку в Атлантидi! А я, бiдолашний? Скоро, може, через кiлька хвилин, я покину цю чудову залу, якiй, проте, ще далеко до маетку в Атлантидi, опинюсь у своiй комiрчинi, мiзерiя буднiв обсяде моi почуття, лихо за лихом, немов густий туман, обгорне мiй зiр, i я, мабуть, вже не побачу Лiлеi.