Малюк Цахес (збірник)

Студентовi Анзельму здавалось, нiби йому лише ясними словами сказали те, що вiн сам давно вже вiдчував, i хоч йому ввижалося, що бузиновий кущ, мур, морiжок i всi речi навколо починають тихо крутитися, проте вiн пiдбадьорився i хотiв щось сказати, та архiварiус не дав, а швидко зняв рукавичку з лiвоi руки i, пiднiсши до очей студентовi перстень з каменем, що дивно яскрiв i мiнився, сказав:

– Гляньте-но сюди, шановний пане Анзельме, те, що ви побачите, може вас дуже втiшити.

Студент Анзельм глянув i – о диво! – з коштовного каменя, наче з вогненного фокуса, приснуло на всi боки промiння, що з'едналось у ясне, блискуче кришталеве люстерко, де, химерно вигинаючись, то лiтаючи, то сплiтаючись, танцювали i стрибали три золотисто-зелених змiйки. І коли iхнi стрункi тiла, виблискуючи тисячами iскор, торкались одне одного, тодi бринiли чудеснi акорди, наче кришталевi дзвiночки, середня змiйка з жагою i тугою витягала голiвку з люстерка, а ii синi очi промовляли: «Чи знаеш же ти мене? Чи вiриш менi, Анзельме? Тiльки в вiрi – кохання; чи зможеш ти кохати?»

– О Серпентино, Серпентино! – вигукнув Анзельм у несамовитому захватi.

Та архiварiус Лiндгорст швидко дмухнув на люстерко, i промiння, полускуючи, увiйшло назад у фокус, а на руцi знов заблищав лише невеликий смарагд, на який архiварiус натягнув рукавичку.

– А що, бачили золотих змiйок, пане Анзельме? – запитав архiварiус Лiндгорст.

– Ах, боже, бачив! – скрикнув студент. – І бачив дорогу, кохану Серпентину.

– Тихо! – промовив архiварiус Лiндгорст. – Досить на сьогоднi! Зрештою, коли будете в мене працювати, то зможете частенько бачити моiх дiвчаток, власне, я даватиму вам таку втiху, аби лиш ви працювали як слiд, себто: якнайдокладнiше i найчистiше копiювали кожний знак.

Щойно архiварiус Лiндгорст назвав iм'я Гербранда, як студент Анзельм одразу вiдчув, що справдi стоiть обома ногами на землi, що вiн таки студент Анзельм, а цей чоловiк перед ним – справдi архiварiус Лiндгорст.