Малюк Цахес (збірник)

Так одного разу, коли Анзельм, вертаючись iз далекоi прогулянки, проходив повз той незвичайний кущ бузини, пiд яким колись, немов зачарований, бачив так багато дивовижного, вiн вiдчув якийсь дивний потяг до рiдноi мiсцини на зеленому морiжку, але щойно сiв там, як усе, що тодi в невимовному захватi бачив i що немов чужою силою було витиснуте з його душi, знов постало перед ним у найсвiжiших барвах, наче живе. Ба навiть яснiше, нiж тодi, вiн побачив, що чудеснi блакитнi очi належать Золотисто-зеленiй Змiйцi, яка звивалася в бузинi.

Певне, то ii струнке тiло, звиваючись, iскрами розсипало кришталевi звуки, що сповнили його втiхою i захватом. Так, як i тодi, на вшестя, вiн обiйняв бузиновий кущ i вигукнув у вiття й листя:

– Ах, ще хоч раз звинься, блисни, майни помiж вiттям, кохана Золота Змiйко, щоб я тебе побачив!.. Ще хоч раз глянь на мене своiми прекрасними очима! Ах, я кохаю тебе i з туги й жалю загину, коли ти не вернешся!

Але всюди було тихо й глухо, лише, як i тодi, невиразно шелестiв своiми вiтами й листям бузиновий кущ.

Проте студентовi Анзельму здавалось, нiби тепер вiн знае, що так непокоiть його душу, чому така болiсна, безмежна туга розривае йому груди.

– Це означае, – сказав вiн, – що я тебе кохаю вiд щирого серця, до самоi смертi, прекрасна Золота Змiйко, що я без тебе жити не зможу i загину в безнадii та горi, коли не побачу тебе, коли не матиму тебе як кохану свого серця. Але я знаю, ти будеш моя, i тодi здiйсниться все, що провiщали менi чудеснi сни з iншого, вищого свiту.

Тепер щовечора, тiльки-но сонце розсипало свое iскристе золото на вершинах дерев, студент Анзельм ходив до бузинового куща i волав найжалiснiшим голосом до вiття й листя, кликав свою кохану Золотисто-зелену Змiйку. І ось одного разу, коли вiн отак виливав своi жалi, перед ним зненацька з'явився довготелесий худий чоловiк, загорнутий у свiтло-сiрий плащ, i скрикнув, блиснувши великими вогнистими очима:

– Гей, гей! А хто тут скаржиться i вищить? Гей, гей! Та це ж пан Анзельм, що хоче копiювати моi манускрипти!

Студент Анзельм неабияк злякався того могутнього голосу, бо це ж був той самий голос, що тодi, на вшестя, вигукував: «Гей, гей, а що там за гомiн, за шепiт угорi?» – i таке iнше.

З подиву й переляку вiн не мiг i слова вимовити.

– Ну що з вами, пане Анзельме? – спитав архiварiус Лiндгорст (бо цей чоловiк у свiтло-сiрому плащi i був архiварiусом Лiндгорстом).