Малюк Цахес (збірник)

– Менi надзвичайно приемно, – швидко сказав архiварiус Лiндгорст i, надiвши на голову трикутну солдатську шапку та вiдштовхнувши вбiк реестратора Гербранда й студента Анзельма, квапливо затупотiв униз сходами, а тi обидва, вкрай спантеличенi, лишилися стояти, дивлячись на дверi, якими вiн так грюкнув, що аж завiси забряжчали.

– Ото вже дивак! – мовив реестратор Гербранд.

– Ну й дивак, – промурмотiв i собi студент Анзельм, почуваючи, як по жилах у нього пройшов мороз i скував його тiло.

Але всi вiдвiдувачi засмiялись i сказали:

– Архiварiус був сьогоднi знов не в гуморi, та завтра вiн буде напевне лагiдний i не промовить нi слова, тiльки дивитиметься на кiльця диму iз своеi люльки або читатиме газету, тож не треба на це зважати.

«Бо й правда, – подумав студент Анзельм, – хто б це брав до серця. Хiба ж архiварiус не сказав, що йому буде дуже приемно, коли я копiюватиму його манускрипти? І чому реестратор Гербранд заступив йому дорогу, коли вiн саме хотiв iти додому? Нi, нi, насправдi вiн гарний чоловiк, той таемний архiварiус Лiндгорст, i на диво приязний, тiльки якось химерно висловлюеться.

Але хiба це менi вадить? Завтра рiвно о дванадцятiй пiду до нього, хай навiть проти мене стане сотня бронзових баб iз яблуками».

Вiгiлiя четверта

Меланхолiя студента Анзельма.

Смарагдове люстро.

Як архiварiус Лiндгорст полетiв шулiкою, а студент Анзельм нiкого не зустрiв

Хотiлося б менi, любий читачу, отак просто самого тебе запитати, чи не мав ти в своему життi годин або навiть днiв i тижнiв, коли всi твоi звичайнi справи i вчинки збуджували в тобi лише болiсне незадоволення i все, що ранiше було для твоiх почуттiв та думок важливе й гiдне уваги, починало раптом здаватися банальним i нiкчемним? Ти й сам тодi не знав, що дiяти, куди подiтись; твоi груди хвилювало невиразне передчуття, що десь колись мае здiйснитися високе бажання, яке переходить за межi всiх земних утiх i яке дух, немов суворо вихована, боязка дитина, не наважуеться висловити; i в тiй тузi за чимось невiдомим, що скрiзь, де ти не йшов, де не ставав, наче запашна мрiя, оповивала тебе прозорими образами, якi розпливалися вiд пильного погляду, ти ставав нiмий до всього, що тебе оточувало.

Ти вештався всюди похмурий, немов безнадiйно закоханий, i буденнi турботи людського строкатого натовпу не викликали в тобi жодного болю, жодноi радостi, наче ти не належав уже до цього свiту.