Малюк Цахес (збірник)

Вечiрнiй легiт пролетiв мимо й шепнув:

– Я дув на твоi скронi, але ти не зрозумiв мене. Подув – це моя мова, коли його запалюе кохання.

Сонячне промiння пробилося крiзь хмари, i його сяйво наче горiло словами:

– Я обливаю тебе гарячим золотом, але ти не зрозумiв мене. Жар – це моя мова, коли його запалюе кохання.

І що бiльше поринав Анзельм у погляд чудесних очей, то гарячiша ставала його туга, палкiша жага. І раптом усе зарухалось, заворушилося, немов прокинулось до радiсного життя. Квiти пахли навколо нього, i iхнiй дух линув, нiби чудовий спiв тисячi флейт, а вiдгомiн того спiву золотi вечiрнi хмарки, що летiли мимо, несли з собою в далекi краi.

– Гей, гей, а що там за гомiн, за шепiт угорi? Гей, гей, а хто там так пiзно шука за горами промiння? Годi вам! Нагрiлись на сонцi та наспiвалися! Гей, гей, ану крiзь кущi, по травi, ану по травi, по водi! Гей, гей! До-до-лу!.

І голос розтанув, як гуркiт далекого грому, а кришталевi дзвiночки урвались рiзким дисонансом. Все змовкло, i Анзельм побачив, як три змiйки, виблискуючи в травi, проповзли до потiчка, зашурхотiли, зашелестiли, бовтнули в Ельбу, а над хвилями, де вони зникли, спалахнув трiскотливо-зелений вогник, засвiтився скiсно в напрямку мiста i зник.

Вiгiлiя друга

Як студента Анзельма вважали за п'яного й навiженого.

Прогулянка по Ельбi.

Бравурна арiя капельмейстера Грауна.[7 - Граун Карл-Генрiх (1701–1759) – нiмецький композитор, був капельмейстером при саксонському дворi.]

Шлунковий лiкер Конрадi i бронзова перекупка

– Панич, мабуть, не сповна розуму! – сказала одна шановна городянка, що, вертаючись разом зi своею родиною з прогулянки, зупинилась i, схрестивши руки на животi, спостерiгала божевiльнi витiвки студента Анзельма.

Бо той обiйняв бузиновий стовбур i, звертаючись до вiття та листя, безперестанку вигукував:

– О, хоч раз iще блиснiть i засяйте менi, любi золотi змiйки, хоч раз iще дайте почути вашi кришталевi голосочки! Хоч раз iще зазорiйте менi, милi блакитнi очi, хоч раз, бо загину з болю й гарячоi туги за вами! – І вiн тяжко зiтхав, жалiсно охкав i трусив з нетерпiнням та жагою бузину, яка, проте, замiсть вiдповiдi, лише глухо й невиразно шелестiла листям i, здавалося, глузувала з горя студента Анзельма.