Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско

Коли я бачу Дансенi, менi бiльше нiчого не хочеться. А коли я його не бачу, так тiльки його й хочу. Не знаю, як це вийшло, але можна подумати: все, що менi подобаеться, схоже на нього. Коли його зi мною немае, я про нього думаю, i коли я можу думати тiльки про нього не вiдволiкаючись, – наприклад, коли я зовсiм сама, – я теж щаслива. Я заплющую очi, й менi вiдразу починае здаватися, що вiн передi мною, я згадую його слова, я його мовби чую. Вiд цього я зiтхаю, а потiм вiдчуваю якийсь жар, хвилювання… Не знаходжу собi мiсця.

Я навiть гадаю, що, коли любиш, це поширюеться й на дружбу. Проте моя дружба до тебе нiскiльки не змiнилась: усе – як було в монастирi. Але те, про що я тобi говорю, я вiдчуваю по вiдношенню до панi де Мертей. Менi здаеться, що я люблю ii скорiше, як люблю Дансенi, нiж як тебе, й iнодi менi хочеться, щоб вона була ним. Можливо, так виходить через те, що це не дитяча дружба, як у мене з тобою, а можливо, i через те, що я часто бачу iх разом, i виходить, що я мовби помиляюся.

Словом, уся суть у тому, що вони обое роблять мене щасливою, i, врештi-решт, я не вважаю, щоб моя поведiнка була дуже поганою. Ось чому краще за все для мене було б, аби все залишалось, як воно е, i мене пригнiчуе тiльки думка про замiжжя, бо якщо пан де Жеркур дiйсно такий, як менi говорили, – а я в цьому не сумнiваюся, – я просто не знаю, що зi мною буде. Прощавай, мила Софi, я, як i ранiше, нiжно люблю тебе.

Із ***, 4 вересня 17…

Лист 56

Вiд президентшi де Турвель до вiконта де Вальмона

Для чого вам, добродiю, вiдповiдь, якоi ви в мене просите? Вiрити у вашi почуття – чи не означае мати зайву пiдставу побоюватись iх? Не заперечуючи iх щиростi й не визнаючи ii, хiба не достатньо менi – й чи не мае бути достатньо i для вас – знати, що я не хочу й не маю права на них вiдповiдати?

Якщо i припустити, що ви насправдi мене любите (я погоджуюся на це припущення лише для того, щоби вже бiльше до цього не повертатися), хiба перешкоди, що роздiляють нас, не залишаться такими ж непереборними? І що iнше мусила б я робити, як не бажати, щоб ви зумiли скорiше побороти в собi це почуття, а головне – як не допомогти вам у цьому всiма моiми силами, рiшуче вiднявши у вас усяку надiю? Ви самi погоджуетеся з тим, що почуття це болiсне, коли воно не подiляеться iстотою, яка його викликала.