Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

Раптом розступляться надра, з них вийдуть гiгантськi потвори:

Тiльки одна перейде, друга полiзе услiд,

Нашим очам тут покажуть вони небувалi страхiття,

Серце, Федоро, твое хай не боiться цих див,

Розуму ти не втрачай i про Федора думай постiйно,

І бережися, аби Бога в цю мить не згадать.

В духiв шукаеш поради, тож Бога забути потрiбно:

Небо iз пеклом нiхто ще поеднати не змiг.

Чорт подае комусь помiч – то Бог залишае такого,

Бог лиш поможе йому – чорт утiкае тодi.

Сядеш у пiтьмi на землю i, ноги вперед простягнувши,

Тiло держи догори прямо, – це добре затям.

Одяг розстiбнеш увесь, i тут же спаде вiн додолу,

Хай же на лоно твое зсунеться все прикриття.

Просо i бiб я тодi покладу на твою сорочину,

Де прикривае вона нiжну дiвочiсть твою.

Просо тодi закипить, але полум'я ти не побачиш,

Хоч в твоi фалди вкладу зiлля та просо сире.

Все в цю хвилину почне в тiм горшку закипать й шумувати,

Й просо само по собi стане тодi промовлять:

«Нас тут пече той вогонь, що його запалив ти у серцi,

Прагне та кличе тебе вiн, цей пекучий вогонь.

Прийдеш до нас – то й вогонь перестане тодi припiкати,

Будеш далеко вiд нас – буде вiн далi пекти».

Цi ось слова у Федорине серце вселили розраду,

Сповнена добрих надiй, в дiм повернулась вона.

В пiтьмi нiчнiй непрогляднiй усе своi барви втрача,

Гавкають тiльки по селах собаки, едина сторожа,

Десь вiтерець, граючись листям, ледь-ледь шелестить.

Виють собаки, лютують, той гавкiт лунае в повiтрi,

Зовсiм не видно кiнця лютостi злющих тварин.

Тiльки у пiтьмi нiчнiй почнуть мiж собою змагатись,

Скрiзь без упину тодi гавкiт ми чуемо iх,

І пустотлива луна вiдiзветься на гавкiт собачий

Рiзноголосо, й собак дрочить ще бiльше вона.

Гавкоту злодiй не любить: йому це – велика завада,

Так бережуть отi пси вiрно хазяйське майно.

Десь там на стрiсi хлiва вiдгукнеться ще пугач зловiщий:

Сумно, зловiсно для всiх голос лунае його.

Саме в ту пору тужливо зiтхають забутi коханки:

Тяжко в постелi самим без чоловiкiв лежать.

Тож за своiм i Федора зiтхае, хоч мае надiю,

В вiдьми поради шука, сумнiв долае ii,

З боку на бiк повертаеться в лiжку – перина для неi

Каменем стала твердим, – перевернулася ниць,

Тяжко зiтхаючи, – туга за милим зморила нещасну, —

Знову здалося, що iй навзнак лягти вигiднiш.

Вхiд до хатини ii закривае заслiн з очерету,

Навiть легенько торкнеш – зможеш одсунуть його.