Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

Я чув, що оден знахар потирав старим образом хорим людям, що приходили до нього, твар (лице), голову та другi частi тiла i тим способом привертав недужим iхне здоров'е.

Давня поезiя

Григорiй Чуй Русин iз Самборо

(1523–1573)

Народився в родинi симбiрського шевця. У Кракiвському унiверситетi здобув ступiнь бакалавра вiльних мистецтв. Був ректором лiцею в Перемишлi (1547–1550), потiм ректором Львiвськоi школи (1551–1553), з 1563-го став професором Кракiвського унiверситету.

Писав поеми, панегiрики, еклоги латинською мовою (Уривок, що подаеться, переклав В.

Еклога

(уривок)

Й нивам поспiшно почне посилати своi подарунки;

Тiльки одягне у шати новi вона голi дерева,

Зараз же десь там пiд деревом в тiнi стрiчаються разом

Кастор i Поллукс, гiрськi пастухи, обидва сармати.

Хлопцi на вроду красивi i в спiвi митцi знаменитi,

Розумом рiвнi й однаково також вони красномовнi.

Силу однакову думка у кожного серцi лелiе,

Рiзний, проте, в них вогонь, хоч однакове грiе iх мiсце.

На муравi прилiг Кастор, об дерево Поллукс обперся.

В Поллукса вигляд веселий, а Кастора серце в скорботi,

Мовчки в задумi сидить вiн, а Поллукс увесь час говорить,

Першим почав вiн, звернувшись до Кастора-друга словами.

Поллукс

Друже, чому ти сумуеш, пiдперши обличчя рукою?

Чом же байдужа правиця твоя до сопiлки дзвiнкоi?

Горе яке ж то в обличчi твоiм сумовитiм засiло,

Що не промовиш нi слова й нiчого мене не питаеш?

Завжди, бувало ранiш, вигравав на сопiлцi гладенькiй

Чи виплiтав ти вiночок собi iз зелених листочкiв,

Зараз же мов остовпiв i сидиш на землi непорушно!

Кастор

Ти вже не скоро побачиш мене, як спiваю веселу

Пiсню, як радiсно бiгають пальцi моi по сопiлцi,

Як я корзини плету, увiнчавши вiночками скронi, —

Іншi турботи у мене тепер, не до втiх менi зараз:

Пастир мiй Дафнiс, якого любив я безмежно всiм серцем,

Щойно пiшов iз життя, i печаль мою душу терзае.

Тiльки один вiн давав моiй музi натхнення до пiснi,

Я ж всi таiни його невiдомi скривав i, востанне

Голос звернувши до нього, закрив своi очi поблiдлi.

Скорблять по ньому сiльськi божества: ореади, дрiади,

Флора i нiмфи лiсiв та полiв, нереiди й русалки,

Часто до нього приходять сiльвани й сатири iз Паном,

Навiть худоба сумуе, побачивши нашу скорботу,

Трави толочить ногами та воду в рiчках каламутить

З горя й печалi, бо втратила радiсть свою невимовну.