Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

А наймолодша повiдае:

– А я пiду.

Кинула хустку через море, вiн ся хустку вхопив, перейшов через море на скляну гору. Наймолодша взяла його попiд боки i ходять собi по склянiй горi. Вiн дуже засумував на тiй горi, а вона йому почала говорити:

– Чого ти собi сумуеш?

– Сумую собi, що я з свого краю пiшов, а не знаю, де вiн е, в котрiм боцi.

– Не сумуй, як пошлюбиш мене, то поiдемо з тобою до твого краю. А щоб ти знав, що я ще маленька була в колисцi, коли моя мати за тебе оповiдала, що ти будеш мiй.

Привела його до своiх палацiв, там палаци були такi великi, що три днi ходив, поки тотi палати обiйшов. Як обiйшов, так вийшла ii мати:

– Вiтай, королевичу, як ся маеш? Я стiльки лiт на тебе чекала, аби я тут тебе дiстала.

А йому тота панна велiла повiсти:

– Заскоро мене вiтаеш, завтра вранцi будеш вiтати о дев'ятiй годинi.

Завела його тота панна до одного покою, тамка була кадка води сильноi, дала йому пити:

– Пий, аби завтра о дев'ятiй годинi, як ся буде вiтати з тобою, вiдразу ii стяв, бо вона би тебе згубила.

А вранцi панна винесла таку шаблю, що дванадцять хлопiв не могло ii пiдняти, а вiн як ся тоi води напив i ту шаблю взяв, то ту бабу зараз iзтяв. Тамка зараз весiлля з тою принцесою зробив, а пiсля того сiли в карету i поiхали туди, де воячок був. Приiжджають, а з ножика кров капае.

– Ого! Вже мiй товариш не живе, – повiдае своiй жiнцi.

– Не переживай, якби я знала, де вiн похований, то врятую, бо маю воду цiлющу i живущу i зможу його оживити.

А воячка його рiдна жона забила, бо змовилася з мiнiстром i вже з мiнiстром жила.

От принц iз своею дружиною приiхали до того мiста i питаються, де похований той лицар, що дракона забив? Вказали йому, вiдкопав тiло його, принцеса взяла води цiлющоi i живущоi, зараз його оживила. А принц з лютостi великоi вихопив шаблю, влетiв зараз у палац того мiнiстра i тоту принцесу зрадливу стяв.

А воячка забрали вони iз собою на скляну гору, i воячок середущу панну собi за жiнку взяв, i так оба королями були, оба ся не боялися, бо мали воду цiлющу i живущу, i дужу.

Казки в запису Івана Наумовича

Чорт наймитом

В одному селi був один дуже богобiйний i милосердний чоловiк, що не минув нiколи бiдного, щоби ему не подати грошика, а крiм того кождого дня ставив перед хатою на столi миску страви, для переходячих голодних.