Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

– Їдь за тим яблуком, то воно заведе тебе там, де ти маеш бути, бо я, – каже, – тобi не поможу.

Яблуко те привело його до наймолодшоi сестри. Вона здумiла:

– Де ти, чоловiче, ту сi взяв? Вже тiлько-тiлько лiт не видiла-м чоловiка, йно тебе.

Перечитала вона лист.

– Де я тебе, чоловiче, подiю, як прилетить мiй чоловiк?

І та знов сховала його пiд лiжко.

Прилiтае ii чоловiк.

– Десь тут, – каже, – прiсна душа чути.

От, фурт вона йому знов баки забивае, що:

– Ти налiтався по свiтi, нанюхався того смороду, i тобi так ся придае.

Дала йому снiдання, i той пiшов спати. Тоди вона допiру каже:

– Чоловiче, на тобi коня мого i лист: поiдеш туди, де ся хочеш дiстати, але перше ще поснiдай.

Як вiн поснiдав, дала йому залiзну палку.

– Пiдiймай, – говорить, – чи пiдiймеш?

Той за ту палку: анi поворохати. Дала вона йому напитися – той як узяв за ту палку, то так вигинае, як прутом: такий вже здоровий.

– Як той кiнь знесе, – каже, – вгору аж пiд хмари, то ти нiц не роби, йно тею палкою в лоб смали.

Сiв вiн на коня, а той понiс його аж пiд хмари. Став брат його у лоб бити, то став той кiнь там, де мав стати. Вийшла наймолодша сестра. Брат дав iй лист, а коня казав завести до стайнi. Вона перечитала лист та й каже:

– Де я тебе, чоловiче, скрию?

Та четверта сестра наготовила все для свого чоловiка, а того всадила, вибачайте, пiд спiдницю.

От як вiн прилетiв з повiтря, зо свiта (бо вiн гонив, звичайно, так, як злий дух) та занюхав.

– Десь тут, – каже, – прiсна душа смердить.

– Ти по свiтi налiтався, повiтря нанюхався, то тобi ся так придае.

Дала вона йому поснiдати, i зморив його сон. Каже до неi:

– Поськай мене трохи.

Як зачала вона ськати, то питаеться:

– Мiй мужу коханий, менi ся у снi приснило: де ти свое здоров'я тримаеш?

А вiн ся розiзлостив:

– Глупа бабо, ти мене ся хочеш допитати? Я свое здоров'я тримаю у порозi.

То жiнка як зачала той порiг мити, воскувати, шанувати, бо ж то його здоров'я, аж злому духу жалко ся зробило, що жiнка коло того порога працюе-бiдуе:

– Та де би я, дурна бабо, свое здоров'я тримав у порозi! Вона ся з того дуже засумувала:

– Ти менi, мужу, не кажеш правди.

Вiн собi, роздумавши, що жiнка така сумлiнна, коли вона той порiг мие i шкрябае – так шануе, може, вона його здоров'я буде шанувати, та й каже до неi:

– Моя жоно кохана, я тобi скажу правду, де я свое здоров'я тримаю.