Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

Там здибае вiн три чоловiки, котрi ся б'ють на смерть.

– Люди, люди, чого ви ся так б'ете? – питае iх пан.

– Ой, ти нам не порадиш, небоже. Не такi були, як ти, i не порадили, – вiдповiдають.

– А прецiнь, що?

– Якби ти мiг нас розсудити, то ми б тебе нагородили, але де тобi.

– Чому? Я вас розсуджу, скажiть лишень, що мiж вами зайшло?

Розказують вони:

– Ми е три брати. Помер наш отець i зiставив нам три рiчи, але не сказав, котрому мають тi рiчи бути. От один брат хоче, аби тi три рiчи були його, другий – його, а третiй те саме хоче.

– А якi ж то рiчи?

– А, – кажуть, – лишив нам батько таку рушницю, що, якби далеко не було, то встрелиш нею, що схочеш. Лишив нам таке сiдло, що як сядеш не нього, то поiдеш, де схочеш, хоч би й до неба. І третя рiч – то нагайка така, що хоч би було сто воякiв, то лиш вдар один раз, а вiдразу всiх виб'еш.

– Чекайте, я вас розсуджу. Наб'ю рушницю i стрiльну через тую гору, а котрий з вас скорiше ту кулю злапае, то того i будуть усi три рiчи.

Отже набив вiн рушницю i стрiльнув через гору, а всi три брати за нею полетiли. Як вони побiгли за кулею, сiв вiн на сiдло, рушницю взяв на плечi, а нагайку в руки i вйо! – поiхав у свiт. Так далеко iхав, так далеко, що заiхав в такi дебри, такi лiси, що лиш небо, земля i лiс. Там застала його нiч. Засмутився вiн:

– Ото допiру бiда. Що я буду тепер дiяти?

Розглядаеться вiн, бачить – в лiсi щось свiтиться.

– Добрий вечiр вам! – каже.

– Добре здоров'я! – вiдповiдають йому, а потiм питають:

– Чи убив коли кого?

– Убивiм ксьондза, убив пана одного.

– А що ж ти маеш з того?

– Маю п'ятдесят рублiв.

– Ей, який дурний з тебе, щоб ти людей зводив за п'ятдесят рублiв? Та ти не е жодний розбiйник. Прецiнь, нас розбiйникiв дванадцять, а ми людей не убиваемо.

– Ну, то розкажiть менi, як ви людям шкоду робите.

– Е, – кажуть, – ми маемо такi черевики, котрi на ноги насадимо, та, як ступимо крок, то миля, а як скочим – то двi. А ще маемо такий плащ, що коли ся вберем в нього, то нас нiхто не видить.

Просить iх пан:

– Будьте ласкавi, уберiться в той плащ, чи я вас буду видiти? Взяв найстарший розбiйник той плащ, убрався i питаеться:

– А чи ти мене бачиш?

– Нi, не бачу.