Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

Грошей, однак, не набув надто багато iталiйський вигнанець, тому стогнав та зiтхав зi смутком глибоким: коханiй хотiв принести те, що лiсова дрiада й нiмфа серед гущi дерев вiдшукае: горiхи зеленi та квiтiв оберемок, голубiв з пташками хотiв iй, може, хмари з неба принести срiбнi, сонця промiнь золотий, з листя дерев зелень чудову…

І якщо його, котрий нiс такi дари до винярнi, хлопським словом не облаяла дiвка заправська, то лиш тому, що вчений гуманiст видався iй якось нiби не зовсiм… сповна розуму. А може, то сила малмазii та алiканту такi дурнi думки йому до голови несла?

Отож шкода стало iй iталiйця, а вслiд за цим усмiх солодкий впав на його упокорену постать i… Фiлiппо Буонакорсi, внук ясноволосоi Латони зi звучною лютнею, став коханцем бiлявоi кельнерки з-пiд зеленоi вiхи.

І так потужно хильнув з кастальськоi глибини, аж йому латинськi рими i радiснi слова блукали у головi й вилiтали у свiт пiсенькою про Фаньолинi поцiлунки, про обiйми i так далi… Бо дуже нестримним був учень Помпонiуса, не вмiв зберiгати таемницi, любив похвалятися прихильнiстю дiвчини, що пiд зеленою вiхою вино розносила у винярнi.

Щастя Каллiмаха було б однак повнiшим, коли б грiм вдарив в «однооку мамку» Фаньолi, вихор винiс усiх гостей з-пiд зеленоi вiхи, а сама Фаньоля так зуби не вишкiрювала б до кожного, хто тiльки завiтав до винярнi.

Ще «матуся» з одним оком не була аж надто великою небезпекою, бо в разi потреби вмiла те око примружити вдячно i скромно, але п'янi гостi настiльки безцеремонне поводилися з iдеалом антагонiста папи Павла II, що той одразу вiдчув у собi антиалкогольний дух i потребу у стриманому товариствi у Львовi.

Нехай блискавку зiшлють боги на того, кому прийшла вперше огидна думка вродливе дiвча посадити за бочкою вина та ii личком гожим, буйними розкiшними персами, золотим ореолом волосся привабити до винярнi пиякiв.

Забуло однак вразливе серце приятеля латинськоi музи, що коли б не львiвська винярня пiд зеленою вiхою, може, i не зустрiв би вiн Фаньолi на своему шляху i ще бiльше забулася душа поета, коли всiх, хто вино пив, блазнями вона назвала, не пам'ятаючи, що i Фiлiп Каллiмах Буонакорсi не з самоi лиш кастальськоi пив глибини…

Але найворожiше дивилася душа спiврозмовника кардинальських бесiд, коли швидка дiвка з-пiд зеленоi вiхи не пам'ятала про домовленi побачення, коли смiялася негiдниця з натхнення латинськоi музи, коли вiд п'яного натовпу брала все: поцiлунки та грошi.