Лист незнайомої (збірник)

– Ви гадали, що всi люди слiпi, що нiхто цього не помiтить? Уявляю собi, як ви виконували свiй обов’язок iз такими думками й з такою моральнiстю! Кому тiльки я доручила виховання своiх дiтей, своiх дочок! Бог його святий знае, як ви iх виховували!

Фройляйн, мабуть, щось заперечуе. Але вона говорить надто тихо, i дiти нiчого не можуть зрозумiти.

– Це все вiдмовки, та й годi! Кожна легковажна жiнка завжди мае напоготовi якусь вiдмовку. Вiддаеться першому-лiпшому i нi про що не думае. А далi – як бог дасть!.

. І ви ще хочете бути вихователькою, вчити дiвчаток! Це ж просто нахабство! Невже ви думаете, що я вас у такому станi й далi триматиму в своему домi?

Дiти пiдслухують пiд дверима. Вони тремтять з переляку i нiчогiсiнько не розумiють, але iх сповняе жахом гнiвний материн голос. А тепер вони чують у вiдповiдь тихий, гiркий плач фройляйн. Сльози ллються в них з очей. А iхня мати стае ще лютiша.

– Це едине, що ви вмiете, – лити сльози. Та мене ваш плач не зворушуе. До таких, як ви, я не маю спiвчуття.

Що з вами тепер буде, мене нiтрохи не обходить. Ви самi добре знаете, до кого маете вдатися, я вас навiть i не питаю про те. Я знаю тiльки одне – того, хто так пiдло занедбав свiй обов’язок, я жодного дня не потерплю бiльше в своему домi.

Вiдповiдь на це – тiльки ридання, таке розпачливе, несамовите ридання, що дiти за дверима тремтять, наче в пропасницi. Вони ще нiколи не чули, щоб хтось так плакав. І невиразно вiдчувають, що той, хто так плаче, не може бути винний. Тепер iхня мати мовчить i чекае.

А тодi раптом гостро каже:

– Оце все, що я хотiла вам сказати. Пакуйте сьогоднi своi речi, а завтра вранцi приходьте по вашу платню. Прощавайте!

Дiти вiдскакують вiд дверей i тiкають до своеi кiмнати. Що це було? Немов блискавка вдарила перед самими iхнiми очима. Блiдi стоять вони у своiй кiмнатi i тремтять. Це вперше перед ними трохи прочинилася дiйснiсть. І вперше зважуються вони повстати проти своiх батькiв.

– Це пiдло – так з нею говорити, як говорила мама, – каже старша, кусаючи губи.

Меншу ще лякае це зухвале слово.

– Але ж ми зовсiм не знаемо, що вона вчинила… – затинаючись, жалiбно каже вона.

– Напевне нiчого поганого. Фройляйн не могла вчинити щось погане. Мама ii не знае.

– А як же вона плакала! Менi аж страшно стало.

– Так, то було жахливо. Але ж як мама гримала на неi! То було пiдло, кажу тобi, то було пiдло!

Вона тупае ногою. Сльози затуманюють iй очi. Аж ось до кiмнати заходить фройляйн.