Русалчин тиждень: Казки про русалок, водяників, болотяників, криничників

А вiн не бере. Я й не подумав, що в нас е дiтки. Де ж ми тепер iх заховаемо, щоб не вiддати йому?

– А що ж, – каже жiнка, – треба якось заховати. Викопаймо ми яму пiд хатою, пiд причiлком, та й сховаемо.

Викопали вони яму пiд причiлком, поставили води i iсти всього i iх туди повпускали. Зверху взяли накрили i замазали, а самi виiхали з дому.

От прилiтае до хати змiй. А чорт той у змiя перетворився. Прилетiв, шатнувся по хатi – нема нiкого. Вiн тодi насамперед до кочерги:

– Кочерга, кочерга, де господар дiтей подiвав?

Кочерга йому й одговорюе:

– В мене господар добрий чоловiк був: мною вогонь загребе, то я собi й стою.

Не допитавшись у кочерги, вiн до помела:

– Помело, помело, де господар дiтей подiвав?

А помело сказало:

– В мене господар добрий чоловiк був: вимете мною пiч, то я собi й стою.

І помела не допитався. Вiн тодi до сокири:

– Сокиро, сокиро, де господар дiтей подiвав?

Сокира говорить:

– В мене господар добрий чоловiк був: мною дров наруба, положить мене, то я собi й спочиваю.

Вiн до долота:

– Долото, долото, де господар дiти подiвав?

А долото каже:

– У мене господар добрий чоловiк був: мною дiрку продовба та положить мене, то я собi й лежу.

А змiй йому говорить:

– Чи ж то добрий чоловiк був твiй господар? Дивись, як вiн тобi голову побив. А ти кажеш, що вiн добрий чоловiк був.

– І то правда, – каже долото. – Вiзьми ж мене, та винеси на кiнець хати на причiлок, та кинь через себе, то де я впаду та загрузну, то там i копай.

От змiй так i зробив, i там, де загрузло долото, почав копать i викопав. А дiти вже великi виросли, парубком i дiвчиною стали.

Забрав iх змiй i несе. От притомився вiн, сiв вiдпочивати. Лежав-лежав i заснув. Дiвчина ськае йому в головi, а хлопець сидить, горюе. Аж бiжить кiнь. Добiгае й каже:

– Здрастуй, хлопче-молодче! Чи по волi, чи по неволi мандруеш?

А хлопець вiдповiдае:

– Ей, конику-братику, не по волi, а по неволi.

– Сiдайте на мене, – каже кiнь, – я вас винесу.

Взяли вони й сiли, а змiй спить. Кiнь як пустився вскач, бiжить та й бiжить. А змiй як пробудився, побачив, що iх нема, та в погоню. От вони сидять на тому коню, а брат i каже:

– Ей, конику-братику, пече мене в плече. Пропадеш ти, пропадемо i ми.

А змiй летить, з рота в нього пашить. Уже на коневi й хвiст зайнявся. Бачить кiнь, що не витримуе, узяв хвицнув, сам побiг, а вони, бiднi, зостались.