Русалчин тиждень: Казки про русалок, водяників, болотяників, криничників

Думав Василь, думав та й каже:

– Я – скрипаль, i хотiв би таку скрипку, що коли заграю, то аби всi йшли в танець – i бiднi, i багатi, i ксьондзи, i царi, i мухи, i черв'ячки – усе живе, що е на свiтi.

– Добре, – говорить лiсовий дiдусь, – забажав ти мудро.

Дiдусь зник.

І тут же Василевi в руки впала скрипка.

– Тепер говори друге бажання, – знову з'явився дiдусь.

– Ще хочу мати таку торбу, щоб коли промовлю: «фiть до торби», – то аби все було в торбi. Щоб до мене нiхто права не мав, навiть цар, в якого я служив.

– Добре.

Дiдусь зник, i тут же впала Василевi до нiг торба. Вiн узяв ii, i дiдусь втрете з'явився.

– Забажай i трете, але мудро.

– Хочу, щоб, коли зголоднiю, завжди мав що поiсти.

Дав йому дiдусь скатертину:

– Коли зголоднiеш, розстелиш цю скатертину – буде тобi iда. А тепер iди собi в свiт i служи людям так вiрно, як служив цьому гайковi.

Іде вiн, iде й бачить: жiнка вивела з хати шестеро дiтей i плаче, руки ломить.

– Чого ви так, жiнко, плачете?

– Йой, у нас панщина! Мого чоловiка послав пан до млина молотити, а там лише чорти мелять.

– Та де ж той млин?

– Йой, за лiсом! Там, у млинi, е дванадцять залiзних дверей, а за дванадцятими мiй чоловiк з волами замкнений сидить.

– Не плачте, жiнко, чоловiк буде вдома.

Пiшов вiн до млина, став пiд залiзнi дверi й заграв. Дверi вiдкриваються, виходить найстарший чорт, а за ним показують рiжки молодшi. Найстарший чорт подивився на Василя й говорить:

– О, буде вечеря!

А молодший чорт смiеться:

– Хiба на один зуб.

Василь нi слова не говорить, лише грае. Починае скакати один чорт, за ним другий, третiй – усi пiшли в танець. Уже з них пiт ллеться – Василь грае, уже падають, за хвости й роги тримаються – грае. Пообривали роги, хвости, волочаться по землi, просять його:

– Пусти нас, що хочеш тобi дамо.

– Нiчого не хочу, лише випустiть чоловiка з волами.

– Перестань грати, випустимо.

– Нi, дайте ключi, я його сам випущу на волю.

Чорти вагаються. А Василь грае так, що чорти вже до землi головами товчуть. Дали Василевi ключi, вiн повiдмикав дверi, випустив з млина чоловiка, вивiв воли, насипав на вiз муки й каже:

– Чоловiче, iдь додому, а я тут з ними розрахуюся.

Чоловiк низько вклонився рятiвниковi й поiхав, а вояк каже:

– Ану, чорти, фiть до торби!

Забрав усiх чортiв до торби; зав'язав i повiсив у лiсi на дуба, хай висять, а сам пiшов за возом до села.