Чорна рада

Над щитом – гостроверхий гребiнь iз дубових паль, а округ хутора – годящий вал.

Пiд'iхавши гостi пiд браму, почали грюкати шаблею в цвяхи. По гаю пiшла луна, а в хуторi не озивавсь нiхто; да вже нескоро хтось за ворiтьми почав кашляти, i стало чути, як щось або старе, або недуже береться в баштi по сходах до вiконця, лiзе да й гуторить само з собою.

– Враг його, – каже, – знае, який тепер люд настав! Приiде казна-що, казна-звiдки та й грюкотить, як ворiт не розламле. А якби рокiв п'ятнадцять або двадцять назад, так усяке сидiло по Вкраiнi тихо та смирно, наче бджола в зимовнику.

Ге, то-то бо!.. Якби вражi ляхи, собi на лихо, не потривожили козацького рою, то й досi б, може, так би сидiли. Погано було за ляхiв, та вже ж i нашi гуляють не в свою голову! Ох, боже правий, боже правий!

– Се Василь Невольник, – каже тодi пiп. – Однаковий i досi.

– Хто там грюкае, наче в своi ворота? – питае Василь Невольник крiзь вiконце.

– Да годi тобi розпитувать! – озвався пiп. – Бачиш, що не татаре, то i впускай.

– Боже мiй правий! – аж скрикнув Василь Невольник. – Та се ж паволоцький Дiрам!.. Не знаю ж, чи одчиняти ворота, чи перше бiгти до пана.

– Одчини перше ворота, – озвався Шрам, – а потiм бiжи собi, куди хоч.

– Правда, правда, добродiю мiй любий! – каже старий ключник да й почав iспускатися униз, усе-таки розмовляючи сам iз собою. – Гора з горою не зiйдеться, а чоловiк з чоловiком зiйдеться. Ох, не думали ж моi старi очi вбачати пана Шрама!

От одчинились ворота.

Полковник Шрам iз сином (той молодий козак був його син), схилившись, i в'iхали. Василь Невольник з великоi радостi не знав, що й робити: кинувся до Шрама i поцiловав його в колiно.

Далi до сина:

– Боже правий! Боже правий! Та се ж твiй Петрусь! Орел, а не козак!

Петро нагнувсь iз сiдла i поцiловавсь iз Василем Невольником.

– Орел, а не козак! – каже знов Василь Невольник. – Що, якби таких друзяк припливло хоч двi чайки до Кермана, як я пропадав там у неволi? Ох, боже правий! Далась менi та проклята неволя добре знати, не забуду ii довiку!

Справдi, Василь Невольник був собi дiдусь такий мiзерний, мов зараз тiлько з неволi випущений: невеличкий, похилий, а чi йому позападали i наче до, чого придивляються а губи якось покривились, що ти б сказав – вiн i зроду не смiявся.

У синьому жупанковi, у старих полотняних шароварах, да й те на йому було мо, в позичене.

Петро, старого Шрама син, скочив на землю i взяв од панотця коня.