Пармський монастир

Один генерал з маршальського почту помчав у бiк ворога, слiдом – два гусари з ескорту i тi чотири вершники, що прискакали звiдти. Потiм на шляху трапився рiв i вони форсували його. Фабрiцiо опинився поряд з вахмiстром, людиною, як подивитися, досить простодушною. «Треба з ним побалакати, – подумав Фабрiцiо, – може, вони тодi перестануть так розглядати мене». Вiн довго мiркував, що сказати вахмiстровi.

– Пане, – мовив вiн нарештi, – я вперше опинився в бою. Скажiть, це справжня битва?

– Та нiби. А ти хто такий?

– Я брат дружини одного капiтана.

– А як його звати, того капiтана?

Такого запитання герой наш не передбачав i геть спантеличився. На щастя, маршал i ескорт знов пустилися чвалом. «Яке французьке прiзвище назвати?» – думав Фабрiцiо. Зрештою йому згадалося прiзвище хазяiна заiзду, де вiн мешкав у Парижi. Вiн пiд'iхав до вахмiстра впритул i щосили крикнув йому:

– Капiтан Менье!

Вахмiстр, погано розчувши в гарматному ревi, вiдповiв:

– А, капiтан Телье? Так, його вбито.

«Браво! – сказав собi Фабрiцiо.

– Ох, Боже мiй! – промовив вiн iз жалiбним виглядом.

З бiчноi стежки виiхали на луки; скакали щодуху, ядра свистiли знову; маршал повернув до кавалерiйськоi дивiзii. Ескорт мчав серед трупiв i поранених, але це видовище вже не вражало нашого героя так, як ранiше. Його думки витали десь-iнде.

Коли ескорт зупинився, Фабрiцiо помiтив маркiтантського воза, i нiжнi почуття до цього шанованого об'еднання переважили все, – вiн рушив учвал просто до воза.

– Куди ти? Стiй, сто чор…! – гукав позаду вахмiстр.

«Що вiн може менi зробити?» – подумав Фабрiцiо, скачучи до маркiтантського воза. Вiн пiдострожував коня, сподiваючись побачити свою знайому – славну жiнку, яку зустрiв уранцi. Кiнь i вiз були досить схожi, але хазяйка iхня була зовсiм iнша, i нашому героевi здалося, що обличчя в неi дуже лихе. Пiд'iжджаючи до воза, Фабрiцiо почув, як маркiтантка сказала комусь:

– А який з нього був красень чоловiк!

Прикре видовище чекало нашого свiжоспеченого солдатика: вiдрiзали ногу кiрасировi,[91 - Кiрасир – солдат-кiннотник, який носив кiраси – металевi лати на спинi та грудях.

– Ач, як дудлить, хирляк! – гукнула маркiтантка.

Пiд впливом горiлки Фабрiцiо сяйнула блискуча думка: «Треба купити прихильнiсть гусарiв, товаришiв з ескорту».